Богуміл Грабал - Вар'яти - Вибрана проза

Сторож позіхнув і постукав пальцем ще по одній світлині, вирізаній з газети.

— Тут ось святий отець розмовляють з Джино Бартеллі.

— Ага, тепер розумію. До Царства Божого увійдуть і спортсмени. Зрештою, папа-небіжчик був прекрасним альпіністом, а архієпископ Ліхтенштейну — досвідченим стрільцем… Але чи не надійде сюди часом пан капелан?

— Де там! — усміхнувся сторож. — Поїхав десь грати у баскетбол. На мотоциклі.

Висунув шухляду і взяв кілька фотографій.

— А це Річардс, котрий скаче з тичкою на штири метри шістдесят дев’ять сантиметрів.

— Чому і його пан капелан не повісить на стіні?

— Не можна. Річардс — це євангелістський пресвітер і називають його «Летючий вікарій», себто перший священик, котрий спробував наблизитися неба за допомогою власних м’язів. Але ж євангеліст! Нашого капелана це дуже засмучує, а ще його засмучує те, що Гельд, чемпіон світу в шпурлянні списа, побив світовий рекорд через два дні після висвячення… на євангелістського пастора. А це фотографія Вінчі, який перед підняттям штанги читає Біблію. Нашого пана капелана найбільше гнітить, що жоден із цих чемпіонів ані монах, ані католицький священик. Дивно, як це він з амвону ще не кричить, що якби Ісус удруге явився на світ, то напевно в образі стрибуна з тичкою або баскетболіста… Але перепрошую, пане, ви мисливець… То скажіть мені, що це?

Сторож витяг зі скрині стихар і розклав його на столі.

— Що це за пір’їнки?

Шеф уважно розглянув стихар і сказав:

— То пера тетерука, а кров… теж, певно, тетеруча, бо деякі пера скривавлені.

— Саме це мене й цікавило, — розсміявся сторож. — Ну, прошу! Чим тільки пан капелан не переймається, а що на плебанії зжерли тетерука й мені навіть крильця не дали — те йому до одного місця!

— Цікаво, де його підстрелили?

— Де? Певно, в Єсенках. Умер йому приятель, то він поїхав на мотоциклі, щоб його поховати. Мусив навіть просити відгул. А вернувся допіру через три дні. Я відразу помітив, що він везе щось у наплічнику. Он воно що! Це був тетерук, загорнутий у стихар! А мені ж ані крильця!

— Так, тут є за чим жалкувати. То чудове м’ясо. Тетеруки живляться ягодами і молодими пагонами. Але чи знаєте ви, яка то радість для мисливця — тетерука підстерегти? Коли здалека долинає його токування… а ще кажуть — тирлування… себто клацання дзьобом… Щось на зразок цього…

З кишені плаща сторож вийняв олівець і сильно постукав по скрині.

— Під час цього клацання можна підкрастися ближче. Але тільки-но він замовкне — мусите завмерти… — Він зробив кілька стрибків і завмер посеред захристії. Потім застережливо поклав пальця на вуста. — Пст. Тепер треба чекати, поки настане коркування… ну, так, якби хто корок з пляшок витягав. Отак! — Всадив у писок зігнутого пальця, зі всіх сил втягнув щоки, а потім раптово висмикнув пальця. — Отак! Але з місця ані руш!

— Бо він би фуркнув, нє?

Шеф тільки кивнув, бо знав, що як озветься, тетерук умить спурхне. Він дивився тепер вгору, на гілку, звідки тетерук освідчувався в коханні тетеручкам, що невідь-де ховалися.

— Світає… На тлі неба видно короля птахів, коралі в нього набрякли від крові… він надимається і шовгає… — шепотів шеф, далі повернув голову і почав токувати, ґельґотіти, хляпаючи себе долонями вздовж ніг. — Це є так зване шовгання. Тоді птах нічого вже не чує, можна спокійно підскочити під саме дерево.

Шеф зробив два стрибки вперед, і сторож побачив, як він зводить рушницю і цілиться в ґотичну троянду, котра запинає дуги склепіння; тоді він обережно зігнув вказівного пальця, і сторож виразно побачив, як закоханий, смертельно поранений птах падає з гілки на гілку, аж врешті ляпається на вологу з ранкової роси хвою.

Якусь хвилю обидва стояли в суцільній тиші.

Першим закричав шеф:

— Але ці нинішні стрільці! Полюють на тетерука, як на куріпку. То бандитизм!

— Пст… Ми у церкві, — нагадав сторож. Потім повільно згорнув стихар і сховав його у скриню. — Ех, багацько я втратив. Шкода…

— От бачите! — радів шеф.

— Але ходімо вже, — сторож закашлявся і поплескав себе по грудях.

Газети глухо зашелестіли.

Йшли вони потемнілим приміщенням. Там, де закінчувався строкатий хідник, двері були прочинені, а вулиця була залита світлом, у якому мигнув червоний трамвай.

— З вулиці гарний вид на церкву, а з церкви гарний вид на вулицю… — прошепотів сторож. — Але прошу звернути увагу на вічне світло.

— На що?

— На вічне світло, — повторив сторож.