Богуміл Грабал - Вар'яти - Вибрана проза

— Ага… вічне світло… здається, ледь-ледь моргає.

— О-о,і добре було б, якби воно хоч трохи моргало, — захихотів сторож. — Воно взагалі не горить. Не горить, але пан декан піклується лишень про те, щоби розмістити там неонове світло. Розумієте — неонове! А вічне світло в нас не горить… Пан декан на злам голови летить кудись над Сазаву, аби собі помилуватися течією води… а вічне світло вже цілий тиждень не горить. Пан капелан жене на мотоциклі до Модржан, аби заграти в баскетбол, а потім при ватрі тринькатиме на гітарі ту свою пісеньку: «Там вдалині Шанхай, туди мій човен плине…», і йому начхати, що вічне світло згасло. Лишився я тут сам… і без вічного світла.

Сторож похляпав себе по блюзі.

— Чи це правда, шефе, що наш капелан і ви тримаєте разом одного мисливського пса?

— Таку дурню міг оповісти тільки наш Гантя.

— Так. Це він мені сказав, а ще казав, що пса того кличуть Арнольд фон Тюбінґен і що пополудні ви мусили завезти його до псячої клініки, бо йому кліщ у вухо скочив.

— Пресвята Богородице! Той чоловік заведе мене до криміналу!

— Пст! Ми з вами в церкві.

— Таке вигадав. Христе, що за фантазія! Мої друзі провідують мене з сумними мінами і обзирають з усіх боків, бо Гантя наплів їм, що я звар’ював. Я — і звар’ював. І після цього я маю вночі заснути… — бідкався шеф. — Але приходьте до нас по газети! — врешті вигукнув він добродушно і браво закрокував у бік Карлової площі.

Тридцять п’ять років я працюю зі старим папером, і це таке моє лав сторі.

Тридцять п’ять років пресую старий папір і книги, тридцять п’ять років я пацькаюся буквами, уподібнившись до наукових словників, яких я спресував за цей час, напевно, тридцять центнерів, я — глечик, повний живої і мертвої води, ледве нахилиш і течуть з мене самі лише гарні думки, я став мимоволі освічений і, щиро кажучи, то й навіть не знаю, які думки мої вигадані мною, а які я вичитав, тому за цих тридцять п’ять років я зіллявся сам із собою і зі світом навколо мене, тому що я, коли щось і читаю, то мовби не читаю, а наберу ото у дзьобик яке вдале речення та посмоктую його, гейби цукерку, буцім цмулю лікер з келишка доти, покій ця думка не почне просякати крізь мене, як алкоголь і так довго в мене усмоктується, що вона вже не тільки в моєму мозку і серці, а достоту гуркоче по моїх жилах до самого коріння судин.

Отож, за один місяць я пресую приблизно двадцять центнерів книжок і, щоб знайти сили на оцю мою богообрану роботу, я за цих тридцять п’ять років випив стільки, що з цього витриманого пива міг би утворитися незлецький басейн і ціла зграя ставків для різдвяних коропів. Я порозумнішав проти своєї волі і тепер відчуваю, що мій мозок це гідравлічним пресом спресовані думки, цілі паки вигадок, горішок Попелюшки — моя голова з вигорілими пасмами волосся, і я знаю, наскільки прекраснішими стали б часи, якби усі вигадки було записано лише в людській пам’яті — тоді, якщо б хтось захотів спресувати книги, то мусив би спресувати людські голови, але і це б не допомогло, тому що справжні думки приходять ззовні, вони поруч з людиною, як локшина з бідона, тому чиновники усього світу даремно палять книги, і, якщо у цих книгах відбилося щось вічне, то завжди чутно їхній тихий сміх — сміх спалюваних книжок, бо справжня книга провадить завжди в іншому напрямку незалежно від змісту.

Я купив собі такий маленький калькулятор завбільшки з гаманець, і коли нарешті наважився, я зламав викруткою задню стінку й радісно злякався, тому що усередині обчислювальної машинки не без утіхи натрапив на маленьку пластинку завбільшки з поштову марку, не товщу за десять аркушів книги, та й більше нічого, крім повітря, математичними варіаціями набите повітря. Коли очі мої потрапляють у справжню книгу, коли я відсторонююсь від надрукованих слів, від тексту теж залишаються іно самі нематеріальні думки, що пурхають у повітрі, що лежать на повітрі, повітрям харчуються й у повітря повертаються, тому що, зрештою, всі вони — це повітря, так само, як і кров, що в один і той самий час є, і разом з тим її немає у святій облатці.