Богуміл Грабал - Вар'яти - Вибрана проза

— Зробимо тепер один експеримент, — сказав Гантя до Марженки. — Зараз побачите, як шеф кинеться на скирту паперу.

Він витяг одну книжку і розкрив її. То були «Постанови Верховного суду», але Гантя прорік так голосно, щоб його почув шеф:

— Поглянь, Марженко, які чудові фотографії оленів! Але написи німецькі… Що з цим робити?

Шеф застриг вухами.

— «Über das Forstwesen» [13] «Про лісівництво» (нім.). … Що з цим робити? — повторив Гантя, а помітивши, що шеф уже повернувся до рівноваги, швиргонув книжкою так, що та, описавши велику дугу, впала серед центнерових стосів паперу.

— Ти… ти… ти як навмисне! — завив шеф і, одним скоком вибравшись на скирту паперу, почав порпатися в тому місці, куди впала книжка. — Але ж ти знаєш… як я це люблю! Може, це якраз ота фундаментальна праця радника Раубіхля…

— Саме це ім’я було на палітурці… Дивно, чому ви одразу не зголосилися, — знизав плечима Гантя.

— Ти… ти, кримінальнику!

Пані Кізоурова перевернула візок вгору колесами,

— Пане Гантя, чи не поможете мені поремонтувати візок?

— Ясна річ, ласкава пані, — сказав Гантя і гукнув шефові: — Тепло-тепло… пече!

Але добре знав, що книжка вже як під землю запалася.

Після роботи Гантя ходив на попівство, де помагав церковному сторожеві рубати дерево.

На подвір’ї під стіною знаходився склад, в якому громадилося найрізноманітніше начиння й церковне причандалля, що вже не надавалися до вжитку. Були там старі лави, килимки, поламані ліхтарі і купа дерев’яних фігур, котрі не мали нічого спільного з мистецтвом, оскільки походили з фабрики дерев’яних ангеликів і святих.

— Чого ви так вирячилися, ніби вам бджоли з вулика вифуркнули? — спитав Гантя.

Сторож виволік на подвір’я дерев’яні козли й показав рукою на церкву.

— Тоті наші «овечки» вже мені всі нерви з’їли. Накраде такий-во оден з другим квітів по парках, завалить ними вівтарі, а потім ще й триндикає: «Якбисьте були правдивим слугою Божим, то кожний день би тим квітам воду міняли, підтинали стебла і сипали сіль до вазочок». Ну, подумайте тільки! Сто двадцять вазочок, а з того половина — слоїки з-під мармуляди і бляшанки з-під ґуляшу волового з написом «Геліос»…

— Дивно, що ви при своїх нервах не оженилися. То є дуже вигідно, коли чоловік має кому пожалітися. Може навіть серед ночі розбудити жінку і, крикнувши: «Тепера вже знаю, кого в домі маю!», — перекинути для початку шафу. Після того, ви б мали інший погляд на світ, — пояснював Гантя. — Котрого янгола я маю витягти?

— Все їдно, пане Гантя. Може, того, що йому ланцюг ззаду метляється.

Витягли архангела Гавриїла, котрий з гуркотом скотився по інших фігурах і надламав при тому свого вогненного меча. Поки вклали його на козли, обидва добряче впріли.

— Ми тут зовсім як санітари… — сказав Гантя, дивлячись при цьому Гавриїлові в чисті вирячені очі. — Женячка не така вже й зла штука, коли знайдуться діти. Скілько то потім радощів, як синочка припровадять вам поліцейські, а за донечку весь час треба трястися, щоби хтось їй пузо не надмухав… Відітну йому ті його крила, можна?

— Ясна річ.

Сторож приглядався, як Гантя двома ударами сокири відтяв крила, так легенько, що здалося ніби янгол тими крилами стріпнув. Потім сторож сказав:

— Файно було б, якби там у вас знайшовся карний кодекс. Дивлюся раз із хорів і бачу, що їдна молодичка цупить квіти з вівтаря. Збігаю вниз і кажу: «Прошу пані, то блюзнірство!» А вона мені: «То вдавіться собі тими квітками!» Боже, Боже!

Гантя мрійливо почав розповідати:

— Колись я з моєю жіночкою мав дуже файну відпустку. Відпровадив її на вокзал, посадив на потяг, і поїхала вона до родини, а я на цілий тиждень лишився сам і аж покувікував зі щастя, як ситий кабанчик Думаю, що оті фігури мають люксусово горіти, нє? Сам би спробував. От нащипати б на підпалок янгольських крилець, потім докинути ногу або руку з піднятим пальцем.

— Таке дерево палиться краще нікуди.

— Я в тім певний, але мурашки мені біжать попід шкірою, як подумаю, що, коли б я розрубав янгольську голову гейби той різник, те голубе око весь час би гляділо на мене. Всі в нього риси чисто людські, виглядає на футболіста з кучериками. Чи вірите, коли ми отако ріжемо цього янгола навпіл, то мені здається, що от-от кров цвиркне.

— То так буває тільки за першим разом. Я теж мав колись таке чуття. Але що з цим робити? До музею це добро не приймають, а в церкві нам старе руб’я без потреби… Увага!