Богуміл Грабал - Вар'яти - Вибрана проза

— П’ять кеге.

— Ну, то люкс, — втішився власник візка.

— І що ви за це хочете? Гроші чи лотерейки?

— Лотерейки. Аби тільки нумери не йшли підряд.

— Нате вам одну.

— І-і, цеї я не хочу. Перемішайте з іншими.

— Беріть собі цю лотерейку та й самі перемішайте, — сухо сказав шеф.

— Бракує вам тутка папуги, — мрійливо зауважив власник візка і поклав лотерейку до портмоне. Хотів було від’їхати, але якось йому воно не пішло. Візок був нівроку тяжкий, а дорога з подвір’я йшла трохи під гору. Через те Гантя з одного боку, а шеф з другого, зігнувши коліна та вчепившись пальцями в ободи, мусили штовхати того возика та ще й вигукувати: «Гей, руп!»

Допіру тоді візок, що й важив, певно, як ціла гармата, врешті зрушив з місця.

— Ех, якби то виграти «Спартака»! — зітхнув клієнт. — Я би-м того роверка вчепив до візка і їздив би як рикша.

— Ще чого! На «Спартаку» їздить наш директор, а всі головні виграші давно розподілені. Коли щось і виграєте, то в найліпшім випадку шалика, книжку або сорочку, — сказав Гантя.

— Добре, що хоч маю цього візка, — тішився власник і, крекнувши, витарабанився на вулицю Спалену.

Повернувшись на подвір’я, Гантя сказав шефові:

— Отой з візком… ціла халепа. Покрай, намаж і вклади до писка!

Близько дев’ятої на подвір’ї складу з’явився якийсь дідок, обминув клієнтів, котрі тісно обступили вагу, і спинився серед подвір’я. Він шанобливо приглядався до всіх стін і кутів, урешті скинув навіть шапку, наче в якомусь соборі.

— Що ви так лупаєте очима, гейби з ялинки беркицьнули? — озвався Гантя.

— Е-е, прошу пана… я тут, бачите, працював трийцять літ тому, тільки тоді тут не було ще кам’яниці. Отутечки, де стоїть вага, колись була помпа, а там, де цей склад — стайня. Був я фірманом…

— Христе Боже! Дайте мені руку, пане добродію!

Вони трималися за руки, якусь хвилю дивлячись одне одному в очі. Ну, а як вже надивилися, дідок повів далі:

— Там, де контора, не було нічого, звичайний закуток, а за ним шопа. Під тими вікнами завше стояла драбина, котра вела на стрих, де було сіно. А там, де зараз так темно, стояла лавочка, бо в тому місці найдужче шпарило сонце…

— О, то ви теж, добродію, кохаєтесь у зацвілих споминах? Коли таке діло, то заберу вас, — але у визначений час і як дам знак… — заберу вас на Слапське озеро, — обіцяв Гантя. — Поїдемо, але тільки удвох. Попливемо човником і нагло я крикну: «Стоп!!!» І будемо собі дивитися вниз на воду, мов з літака. А як вода заспокоїться і стане прозора, то якраз під човником знайдемо Головоушть, моє рідне село. А я вам покажу: «Он там, де пропливає короп, там я народився».

Гантя присів і показав пальцем на землю:

— Охрестили мене у цій церкві, де тепер поважно пропливає сом, а там, де щупак ганяє маленькі рибки, на тій вежі дзвонив дзвін. — І постукав у брук — А отут, де мигнула рибина, мов лопата, там була корчма, де я бився за дівчат.

Сльози скрапували йому на долоню. Дідок висякався і сказав:

— Тепер я ходжу слідами свого життя, друже, але де не ступлю, всюди страшні зміни… Всюди. Нічого, крім споминів, і то таких, що саме споминання більше мене пригнічує, аніж тоді, коли це сталося. Знаєш, — він задихався, — хтів би я зобачити всі оті місцини, де бував замолоду. Але повсюди знаходжу свою минувшину в руїнах, то й міркую собі, що помилився і трафив деінде. Якось теж я вибрався до свого рідного села. П’ятдесят літ не був там, у селі Дубі коло Кладно… Іду туди, бреду дорогою, а вона замість привести до села, уривається під парканом. Дивлюся і бачу, що всеньке моє село давно засипали, зрівняли з землею і звели на тому місці сталеплавильний завод… Ти, колеґо, можеш принаймні, коли спускають воду крізь шлюзи, прогулятися сільським майданом, ба навіть зайти до власної хати, але в мене все це вже засипано на амінь. Постояв я, тримаючись обіруч паркана, як Ісус хреста, а тоді взяв та й зголосився до праці. Якщо б мене послали до тих, що копають каналізацію, то, може, колись… зачеплюся кайлом хоча б за церковну вежу… Але не взяли мене, сказали, що я стара пантофля.

— То спродай свого шкелета.

— Що?

— Спродай шкелета. В інститутах купують людські шкелети ще за життя. А як відкинеш копита, заберуть тебе і втоплять у формаліні разом з рештою небіжчиків. Зате зараз дістав би пару тисячок і зажив би, як пес на бійні.

— О, то значить, що люди ще б з мене й користь мали?

— Іще й яку! Студенти б собі вправлялися на тобі, потім цілого б обварили, обчистили кісточки, мосяжними дротиками зв’язали докупи — і шкелет, як порцеляна!