Богуміл Грабал - Вар'яти - Вибрана проза

Занурений в оці медитації, забрів я на Пальмівку. Головна вулиця розгортала сувої бруку, наче картатий килим, електричні дроти яскріли мов струмінчики слини, що витікають з вуст чоловіка, який звар’ював від кохання. А потім посеред світла миготнула вдалині рожева постать, і я почув запах світлого пива. А там внизу, на колії, блимав червоний ліхтар і дзеленчав дзвінок, а ліхтар поволі кудись спадав і зникав, а я повний гіркоти говорив собі: «А чи ж я справді вуйко? Чи татусько? Чи дідусь?». І знову, як замолоду, кидався навзаводи з опадаючими шлаґбаумами, намагаючись нагнутися так, аби не зачепитися, і отак ото з висунутою вперед головою вискочив на колію, мов атлет, що розривав стрічку на бігу. І в цю мить огорнув мене рожевий морок і я впав, гугупнувши від раптового удару, і з голови мені вилетів рій світлячків. Коли ж той рожевий морок розвіявся, я побачив, як сидить переді мною на колії рожева дружка, котра так самісінько, як і я, поранила своє чоло об моє чоло. Прибігла озвіріла коліярка і стягнула нас набік, а за мить після цього прогуркотів паротяг, сикаючи мені в обличчя водою і обпарюючи мені штани парою. Коліярка підняла спочатку один, потім другий шлаґбаум, і червоний ліхтар заколихався з веселим хрускотом на здибленій тичці.

— Ти, баране дурний! — кричала коліярка. — Куди так гнав? Га?

— На тамтой бік!

— А ти куди так летіла, вар’ятко, куди?

— Я за ним, — відказала рожева і навкарачки підповзла до мене, витягла округле люстерко і показала мені, що з мого розбитого чола капає кров. Коліярка відійшла, але не відмовила собі в задоволенні і з темряви кинула ще:

— Ліпше б ти собі, стариганю, починав молитися за вічний спочивок!

Це мене розлютило і вже я хотів побігти за нею. Але дружка мене втихомирила:

— Дай їй спокій, Вацусику! Не багато вже ся тобі лишило! Бодай в тоті останні хвилі будь добрий до людей, бо не прийдуть на твій похорон!

І глянула в люстерко на своє чоло, з якого цюрком текла кров, а я в сяйві вуличних ліхтарів прочитав на другій стороні люстерка: «Знай, що чоколяда «Еґо» незрівнянна на смак!».

А тим часом рожева дружка витирала собі чоло, дихаючи мені в обличчя, а я озирнувся і замислився: як то так, що допіру зараз я зрозумів, чому дружина відвертається від мене, коли я видихаю їй в обличчя пропахлі пивом слова, бо якби я кохав свою дружину так, як кохаю своє еґо, то пив би-м радше вино, або взагалі кинув пити. І я взяв оте кругле реклямове люстерко, і хухнув на своє відображення своїм власним бридким подихом, і відчув огиду до самого себе. І відразу ж поцілував дружку в рожеві щічки, аби подякувати їй за це відкриття, але вона притулилась до мене і через усе її тіло пробіг любовний тремт, і наші чола зліпилися кров’ю, що висихала, і вона дихала спрагло в мої вуста:

— Яречку, найдорожчий, дай мені напитися своєї слини, дай…

І подих її раптово став солодким, і вона шепотіла мені:

— Але ж ти пахнеш…

А я шепотів:

— То ти пахнеш…

І отак ми робили одне з одного навзаєм букет руж і цілувалися, і пізнавали смак своєї слини і подихів, і що міцніше ми цілувалися, то більше пахнули наші подихи, і що чутливіше ми вслухалися в той гіркий смак, то живішим ставало враження, буцім пливемо в стогекалітровій бочці експортового пива, чи купаємося в цистерні пропахлій хмелем і солодом.

— Марисю, — кажу, — ти така гарна.

— Я знаю, — відказала твердо.

— І що ти ще знаєш, Євцю?

— Все, Юречку, — шепнула.

Затрималися ми на Жертвах, газовий ліхтар блював на хідник залізним купоросом. Куті з чорного заліза ґрати сецесійного балькону тягнулися вздовж кам’яниці, наче паперова оздоба труни.

Дружка простягла мені ключа.

— Постарайся відімкнути якнайтихіше, Франю. Татусько має легкий сон, розумієш?

— Знаю, Марисю, — відказав я, а руки мені тремтіли.

— Хвильку, Фредзю, — вирішила вона і забрала ключа, притисла коліном і двері відчинилися, і запах сходової клітки повіяв, наче полита пивом хоругва. Жовте світло газового ліхтаря вляглося на першій сходинці. Я наставив реклямове люстерко і кинув на зеленаву стіну нерухоме око зайчика.

— Ясно, — сказала розчулено, — затримай це люстерко собі на пам’ять від мене. Чи знаєш, що воно пасує тобі?

— Знаю.

— Нічого не знаєш, — шепнула. — В це люстерко дивилася моя мама востаннє перед смертю, знаєш?

— Знаю, — кивнув я.

І зачинила двері, але заки вона ув’язнила світляний відбиток люстерка на мурі, явився мені на тій стіні Шарль Бодлер: на ходу він намагався сягнути рукою ореольного відблиску, але спіткнувся, і ореол упав у тванюку.