Богуміл Грабал - Вар'яти - Вибрана проза

— А ви маєте на то дозвіл? — гукнула. — Певно, що нє!

І тоді всі глянули на чоловічу руку, котра вочевидь на такі публічні залицяння дозволу не мала, бо перестала віддаватися цьому чутливому термосінню дорогоцінних тілес. З кльозету повернувся блідий чоловік, в його волоссі виблискували краплі свіжої води. Дружка довго вдивлялася в той водяний ореол, після чого, осяяна своїм відкриттям, скрикнула:

— Ага, то ви ригали?

А чоловіку невизначеному мундирі кивнув, гепнувся на стілець і заворушив щоками. А я далі бавився картонкою, далі позирав на той кружечок, що крутився мені в пальцях, і облягла мене рожева тінь, а потім рожеві руки дружки сперлися на обрус і схилилося наді мною рожеве тіло, аж я отерп зі страху, що з рожевої горляночки от-от порснуть на мене струмені пива, як із рожевого фонтану, або з рожевого дзбана. Але дружка вихлюпнула на мене слова, котрі іще більше мене потрясли.

— І що, дідуську, купилисьте вже собі місце на цвинтарі?

І далі я бавився кружечком, дружка дивилась на мене, вона не мала більше як вісімнадцять літ, її тлусті рожеві рамена, рожева шия і ціле її тіло блищало від золотистого пива, вся вона скидалася на рожеве поросятко, котре, запечене до хрумкої шкуринки, смарують пір’ячком, вмоченим у пиво. І тоді я зиркнув на неї якомога людянішими очима, очима свідомого своєї провини песика. Пара підстарілих коханців уже розрахувалася і стояла тепер в дверях, чекаючи на те, як я буду реаґувати на неприємну правду. Але рожева дружка тицьнула в мене пальцем і гукнула:

— Письменник і порося, дідуську, стають славними по смерті!

Біля дверей до кльозету підвівся з підлоги п’яний тип в окулярах і, плескаючи в долоні, закричав:

— Чудоооово! Браааво! Біііс!

Раптово до кнайпи влетіла жінка і, заки хто отямився, одним ударом кулака повалила того в окулярах, скельця полетіли десь догори і дзенькнули об мосяжну люстру, а та жінка без особливих зусиль поволокла свого сліпака до дверей. Робила це так легко, наче б волокла не всього його, а лиш його жакетика, при тім і не зауважила, що притисла його розбитим писком до стіни, від чого на стіні зосталася довга смуга. Потім натягла собі на голову солом’яного капелюшка і вилізла з п’яницею на вулицю, а він кричав ощасливлений:

— Чудооово! Біііс!

Пара підстаркуватих коханців поспішно відійшла, мовби сцена, яку вони щойно побачили, могла в майбутньому стати їхньою долею. А рожева дружка танцівливими кроками вибігла з «Білого Лева». А я цмулив пиво за пивом і думав про бльондинку, яку знав тридцять років тому: сиділа в човні з червоною парасолькою в руці, а я вбраний увійшов у річку і спитав, чи міг би я перевезти її на тім човні? А вона відповіла «так», і тоді я перекинув ногу через борт, сів на лаві й почав веслувати, а вода стікала з мене, і далеко за містом я знову вскочив у воду, витяг човна на пісок і подав їй руку, і поміг їй висісти з човна, і так ми лежали на розпеченому піску, а вона сказала мені, аби я висушив своє вбрання, бо ж і так тут нікого нема, а коли я скинув із себе все, вона лягла біля мене, і заплющила очі, а я наважився і тихенько розібрав її, але коли вже вона була гола, я не міг ні на що наважитися, бо таким гарним було це біле тіло у вербах за містом, що я тільки дивився і нічого більше. Згодом ми бачилися тільки вбрані, і я ніколи не був так сильно захоплений її вродою, аби в одязі увійти в ріку, аби забути розібратися… І так упродовж тридцяти літ був тим самим молодиком… Аж оце минулого року іду собі вулицею святого Лазаря і затримує мене якась жінка і: «Вуйку, де тут суд?» Я на це: «Слухаю?» А вона ще раз: «Вуйку, де тут суд?» І так з тої пори я став вуйком, а допіру цього року студентка звільнила мені місце в трамваї: «Будь ласка, сядьте собі, татуську».

Тепер сиджу «Під Білим Левом» і п’ю рожеве пиво, вся кнайпа рожева, рожеві фіранки, навіть обруси порожевіли, сиджу в рожевій самоті і входжу в рожеву тишу і в нулики, два пурхаючі нулики на дверях кльозету — це мої рожеві герби, це геральдичні знаки, виписані на дверях усіх срачів.

Сиджу «Під Білим Левом» і допиваю останнє пиво, кельнери повісили на стіні жовтого щита і кидають в нього гострими стрілками, оздобленими в різноколірні пір’їнки. Я заплатив і вийшов на свіже повітря.

Голубе, кажу собі, досить зараз розкрити газету, і кожен некролог — це твоя клепсидра, кожен смертельний фінал з «Хроніки нещасних випадків» — це твій трафунок, кожна швидка з сиреною на даху їде по тебе. Голубе, кажу собі, все для тебе вже десь далеко, і вертатися до початку — це твоя дорога вперед, марення про гарних дівчаток — це внутрішній монолог старіючого тіла, голубе, кажу, в розмові ти шукав надтексту і підтексту всіх розмов, але замість гумору знаходиш тепер пустий інтервал — і то власне в ньому пропурхнув ангелик. Можеш, голубе, вважати за велику милість, що на схилі цієї ночі буде ще Світанок, хоча тобі відомо, що гаплик і побудку грають на тій самій трубі. Таким чином, голубе, твоїм універсальним надбанням є домовина, з якої твій погляд уперто продирається вгору, до нічного неба, на якому невидимі руки з вічності у вічність в’яжуть на двох невидимих спицях темно-синій светр, оздоблений сліпучими зірками.