Богуміл Грабал - Вар'яти - Вибрана проза

— Христе Боже… мені б це зараз так придалося! До решти вже мене ті спомини домучили. Але я вам, друже, хочу звіритися… Вимкнули мені електрику, бо не плачу. Господиня забрала в мене плиту — бо не плачу. Усе я спродав… Зате тепер… — розмріявся старий, — усе ж був би законтрактований. І то наукою!

— Знаєш, стариганю, — розпромінився Гантя, — яке б то було щастя, якби тебе виставили в музеї? Або, — вів далі, сам собі дивуючись, — стояв би ти в кабінеті в якійсь гімназії. Час від часу заносили б тебе до класу, і вчитель указівним пальцем бздинькав би тобі на ребрах, як на мандоліні, пояснюючи учням, як називаються ті чи інші кістки. А в перерву… — він задумався. — А в перерву хлопчаки запихали б тобі в щелепи сигарету та ще б із тобою до танцю ішли.

— Ну-ну! Досить! Але ж і нараяв ти мені гадку! Увімкнув мій мотор, і він запрацював. Я маю шанс! — вигукнув дідок. Та відразу спохмурнів.

— Тільки… тільки, чи мене візьмуть… себто… куплять? Вже йду туди. Де воно є?

— На Альбертові. По Кардовій вулиці вниз, а там запитай, де купують шкелети. Може, одразу тобі й не заплатять. Тоді погоджуйся на те, аби щомісяця тобі сплачували відсоток.

Дідок, заливаючися слізьми, чимдуж поквапився за браму.

Марженка, що саме пакувала папір і все те чула, аж затремтіла.

— Боже святий… які ті хлопи! Невже це вам смішно? Шкелети продавати! А як я вернусь увечері додому, знову й знову та сама пісня… Сусіди приходять потішити мене, — бідкалася вона, вистеляючи ящик папером. — Такий собі пан Ратіґ заходить до мене, мовляв, обов’язок християнський наказує йому… потішати вдову. А врешті розклеюється і починає скиглити, аби вже його пан Бог забажав до себе взяти, бо яке вже то для нього життя, коли його жінку, котра лежить у шпиталі з раковою пухлиною, покрають ножами? Йому тоді, себто панові Ратіґові, один рішенець — скочити під потяг…

Гантя слухав, водночас вибираючи зі старого ящика з-під пива повісті для підростаючих панянок.

— Серйозно?

— Ну! А я, ледве жива після того, як ви мене тут вимучите, мушу ще того сусіду-християнина потішати, що лікарі мають золоті… що там золоті — діамантові руки. Одначе пан Ратіґ каже, що ні, що він знає, що руки в них зовсім не золоті, тож ліпше буде, як він зараз піде собі та й скочить під потяг. А потім ні з того, ні з сього зривається на ноги і кричить: «О Боже!»

— Що сталося? — злякався Гантя.

— То пан Ратіґ отак крикнув учора ввечері: «О Боже! Куди вона сховала того діамантового персня?». І я мусила іти з ним до їхнього помешкання та й рачки того перстеника шукати. Отже, вчора… ви слухаєте мене?

— Так, учора… — збрехав Гантя.

— Отже, вчора, як прийшов мене потішити в тій моїй вдовиній самотності, то приніс із собою револьвера і вперся як баран, мовляв, застрелиться у мене в хаті. Коли вже вгостила його кавою по-турецьки, то пообіцяв, що й справді застрелиться… але допіру в себе в хаті. Маю я з вами, хлопами, ой маю. Куди це ви зібралися?

Гантя сховав під плащ повісті для панянок.

— Мушу купити шефові бензину та гасу. Шеф каже, що знову його люди чіпляються: «Ну, коли вже до вас пожежники завітають? Чи скоро у вас переоблік?».

— Яке щастя, що я наперед купила собі місце на цвинтарі в Ольшанах! Це таке щастя піти в неділю на цвинтар, стати над своєю могилкою і помріяти, як то спокійно буде мені лежатися… Жодних хлопів, жодних паперів, жодних християн. Хутчіше б уже до тої землі дістатися! — тужливо зітхнула Марженка.

Увійшовши до корчми, Гантя мовчки поклав повісті для підростаючих панянок на шинквас і роззирнувся. Один відвідувач уже заплатив і, відходячи, покувікував з утіхи, інший барабанив по цинковому окуттю й замилувано стежив, як корчмарка, прискаливши око до світла, наливає ром, третій втупився в повний келишок, якийсь час уважно вивчав його, поки нарешті не закинув рвучко голову догори і не виплюснув трунок собі просто в горлянку.

Корчмарка згорнула книжки і за шинквасом жадібно пробігла очима по назвах. Звела голову і вперше від самого ранку всміхнулася.

— Що, вип'ємо, дорогенький? — спитала й наповнила келишок ромом, — А дуже воно захоплююче?

— Ще й як! — відказав Гантя.

— Самі читали?

— Оту «Долю Маґди» ще не читав, і «Скинутих кайданів» теж ні, але «Туга барона» — це буде самий цімес, якраз для чутливого вашого серденька, — мовив Гантя і вклонився.

— Не витримаю! До вечора не витримаю! — заявила корчмарка. — Розкажіть мені бодай трохи.