Эмма Донохью - Кімната

Ма зачудовано дивиться на неї:

— Одного прекрасного дня?

— Так, а хіба цей день не прекрасний? — махає Бабця рукою в бік вікна.

— І які ж то причини?..

— О, ми сушили собі над цим голову. Соціальний працівник сказав, що твої однолітки часто тікають з дому від нудьги або через наркотики. Я перевернула всю твою кімнату...

— Але ж у мене в школі середній бал був три і сім!

— Так, ти була наша гордість і радість.

— Мене схопили просто на вулиці.

— Тепер я це вже знаю. Ми розвісили плакати по всьому місту, Павло створив веб-сайт. Поліція допитала всіх, хто знав тебе в коледжі й у школі, намагаючись з’ясувати, з ким ще ти могла спілкуватися без нашого відома. Я весь час гадала, що коли-небудь зустріну тебе, і це було нестерпно, — розповідає Бабця. — Зупинялася біля дівчат і сурмила в ріжок, та, коли вони оберталися, я бачила, що тебе серед них немає. На твій день народження я завжди пекла твій улюблений шоколадний торт — ану ж ти надумаєш заскочити додому? Пам’ятаєш той мій шоколадний торт з бананами?

Ма киває. Сльози безупинно течуть по її обличчю.

— Я не могла спати без пігулок. Я про тебе нічого не знала, і це гризло мене зсередини. Щодо твого брата це було несправедливо. Ти знаєш, — а втім, звідки тобі знати? — що Павло має донечку? Їй майже три рочки, і вона вже привчена ходити на горщик. Дружина в нього дуже мила, працює радіологом.

Вони все розмовляють і розмовляють безперестанку, аж вуха мені вже болять. Нарешті приходить Норін з пігулками для нас і склянкою соку, тільки не апельсинового, а яблучного. Це найсмачніший сік, що я коли-небудь пив!

Бабця збирається йти додому. Цікаво, чи спить вона в гамаку?

— Чи можна мені?.. Чи може Лео заскочити на хвильку, щоб познайомитися з вами? — питає вона, стоячи біля дверей.

Ма мовчить, а потім озивається:

— Може, іншим разом.

— Як хочеш. Лікарі кажуть, що не треба поспішати.

— Поспішати з чим?

— З усім. — Бабця повертається до мене: — Отже, Джеку. Ти знаєш слово «до побачення»?

— Я, власне, вже всі слова знаю, — відповідаю я.

Вона довго сміється, а тоді цьомає собі руку і дмухає на мене:

— Лови!

Гадаю, Бабця хоче погратися зі мною. Хоче, щоб я зловив поцілунок, і я ловлю. Вона дуже рада і знову заливається сльозами.

— Чому вона засміялася, коли я сказав їй, що знаю всі слова? Я ж не жартував, — питаю я Ма згодом.

— Ет, не звертай уваги. Розсмішив, от і добре.

О шостій дванадцять Норін приносить нам ще одну тацю — це наша вечеря. Ми можемо вечеряти й о п’ятій з гаком, і о шостій з гаком, і навіть о сьомій з гаком, як каже Ма. Нам принесли щось зелене і хрустке, воно зветься рукола і на смак надто гостре. Мені подобається картопля з хрусткою скоринкою і м’ясо зі смужками на ньому. А от у хлібі трапляються якісь шматочки, що дряпають мені горло. Я намагаюся виколупати їх, але тоді в хлібі зостаються дірки, і Ма каже, щоб я припинив. А ще на таці є полуниці, і смак у них, як каже Ма, просто райський. Звідки вона знає, як годують у раю? Ми не годні спожити всього. Ма каже, що більшість людей постійно об’їдаються, тож ми можемо з’їсти тільки вподобане, а решту залишити.

Моя найулюбленіша річ у Зовні — вікно. Воно весь час різне. Он пролітає птаха — я не знаю яка. Тіні знову довгі, моя тягнеться через усю кімнату й заповзає на зелену стіну. Я споглядаю, як поволі-волі опускається обличчя Бога, стаючи дедалі помаранчевішим, і як хмари виграють усіма барвами. Згодом на небі зостаються самі смужки, а темрява підкрадається так тихо, що я помічаю її аж тоді, коли надворі вже споночіло.

Ми з Ма всю ніч штовхаємо одне одного ногами. Прокинувшись утретє, я шкодую, що зі мною немає Джипа й Дистанційки.

У нашій Кімнаті тепер ніхто не живе — тільки речі. Вони стоять нерухомо, припадаючи пилом, адже ми з Ма нині в клініці, а Старий Нік у в’язниці. Тепер хай сам поживе під замком.

Я згадую, що на мені піжама з астронавтами. Я торкаюся крізь одяг своєї ноги, але мені здається, що вона якась чужа. Всі наші речі замкнено в Кімнаті, крім моєї футболки, яку Ма викинула на сміття вже тут, у клініці. До речі, тієї футболки в смітниці вже нема — я перевіряв перед сном; очевидно, її забрав прибиральник. Ма каже, що прибиральники — це люди, що за всіма прибирають. Гадаю, то невидимці, подібні до ельфів. Як мені хочеться, щоб прибиральник приніс назад мою стару футболку, однак я знаю, що Ма знову дуже розсердиться.

Нам доведеться тепер жити у світі, ми ніколи не повернемося до Кімнати, і Ма каже, що я мушу радіти цьому. Я не знаю, чому нам не можна повертатися туди бодай для сну. Цікаво, ми назавжди залишимося в клініці чи переїдемо куди-інде в Зовні? Наприклад, до якогось будинку з гамаком. Хоч переїхати до мого справжнього Дідуся, що оселився в Австралії, не вдасться, бо це дуже-дуже далеко звідси.