Эмма Донохью - Кімната

— Сьогодні можна піти надвір і подивитися на дерева чи навіть на квіти.

— Ні.

— Джеку...

— Я хотів сказати «ні, дякую».

— Нам треба дихати свіжим повітрям!

Мені до вподоби повітря в палаті номер сім, куди відводить нас Норін. У наше вікно ми бачимо, як під’їздять і від’їздять машини, а ще голубів і часом кота.

Згодом ми йдемо грати з лікарем Клеєм в іншу кімнату, де на підлозі лежить килим з довгою ворсою. Він зовсім не такий, як наш Килим, плаский і розмальований зиґзаґами. Цікаво, чи нудьгує він без нас і чи досі лежить у кузові вантажівки у в’язниці?

Ма показує лікареві Клею свою домашню роботу, і вони знову обговорюють не дуже цікаві речі на зразок деперсоналізації або жамев’ю. Потім я допомагаю лікареві Клею розпакувати валізку з іграшками. Це надзвичайно круто! Він розмовляє зі мною через мобільний телефон — не через справжній, а через іграшковий.

— Радий чути твій голос, Джеку. Я оце в клініці. А ти де?

Я беру пластмасового банана і промовляю в нього:

— Я теж.

— Який збіг! І тобі там подобається?

— Мені подобається шинка.

Він сміється, а я й не знав, що знову пожартував.

— Мені вона теж подобається. Навіть занадто.

Як може щось подобатися занадто?

На споді валізки я знаходжу маленьких ляльок-маріонеток — плямистого собачку, і пірата, і місяця, і хлопчика з висолопленим язиком. Найбільше мені до душі собачка.

— Джеку, лікар звертається до тебе.

Я скидаю очима на Ма.

— А що тобі тут не дуже подобається? — питає лікар Клей.

— Те, що на мене дивляться люди.

— М-м-м?

Він часто вимовляє цей звук замість слів.

— І ще раптові речі.

— Ранкові речі? Які саме?

— Раптові, — виправляю я його. — Ті, що з’являються дуже-дуже швидко.

— А, я зрозумів. «Світ раптовіший, ніж здається нам».

— Га?

— Вибач. Це рядок з вірша, — каже лікар Клей і усміхається до Ма. — Джеку, а ти можеш розповісти мені, де ти був до лікарні?

Він ніколи не навідувався до Кімнати, і я докладно розповідаю йому про те, що там є, що ми робили день при дні, а Ма підказує, коли я про щось забуваю. Він дістає тягучу масу, що її я бачив у Телевізорі в усіх барвах, і, поки ми розмовляємо, робить з неї кульки й черв’яків.

Я тицяю пальцем у жовту масу. До мого нігтя щось прилипає. Мені не подобається, що він стає жовтим.

— Ти ніколи не отримував пластилін як недільний подарунок? — питає лікар Клей.

— Він швидко висихає, — втручається Ма. — Ви про це ніколи не замислювалися? Навіть якщо покласти його назад у відерце, за якийсь час він однаково покриється твердою плівкою.

— Справді, — відповідає лікар Клей.

— Отому я завжди й просила приносити нам пастелі та олівці, а не фломастери. І полотняні підгузки, і... одне слово, те, чим можна довго користуватися і чого за тиждень не доведеться просити знову.

Лікар Клей киває головою.

— Ми робили борошняне тісто, але воно було біле. — Голос Ма звучить сердито. — Думаєте, якби я мала кольоровий пластилін, то не давала б його Джекові щодня?

Він звертається до Ма на одне з її імен:

— Ніхто не піддає сумніву й не засуджує ваших учинків.

— Норін каже, що як класти в тісто стільки ж солі, скільки й борошна, то воно буде міцнішим. Ви про це знали? Я не знала. Мені й на думку не спадало попросити харчових барвників. Якби мені хоч хто підказав, хай йому чорт...

Ма весь час повторює, що з нею все добре, але з її розмови цього не скажеш. Вони з лікарем говорять про когнітивні порушення , потім роблять дихальні вправи, а я бавлюся маріонетками. Наш час добігає кінця, бо лікареві Клею треба ще погратися з Г’юґо.

— А Г’юґо теж жив у повітці? — питаю я.

Лікар хитає головою.

— А що з ним сталося?

— У кожного своя історія.

Повернувшись до своєї кімнати, ми з Ма лягаємо в ліжко, і я напиваюся моні. Через кондиціонер Ма пахне зовсім по-іншому, занадто шовковисто.

Навіть подрімавши, я відчуваю себе стомленим. З носа тече, і з очей також, ніби вони тануть зсередини. Ма каже, що я підхопив свою першу застуду, от і все.

— Але ж я носив маску.

— Однак мікроби таки потрапили в твій організм. І я, певно, теж завтра захворію, заразившись від тебе.

Я плачу:

— Ми ж іще не награлися.

Ма обіймає мене.

— Я не хочу ще повертатися на Небеса.

— Мій солоденький, — так Ма мене ніколи не називала, — усе гаразд. Якщо ми захворіли, лікарі нас вилікують.

— Я цього хочу.

— Чого ти хочеш?

— Я хочу, щоб лікар Клей вилікував мене негайно.