Эмма Донохью - Кімната

— Ну, він не лікує застуду, — жує губу Ма. — Але за кілька днів вона сама мине, обіцяю. Гей, а хочеш, я навчу тебе сякатися?

Після чотирьох спроб я нарешті висякую всі соплі в паперову хустинку, і Ма плескає в долоні.

Норін приносить нам обід: суп, кебаб і рис — не справжній, а той, що зветься квіноа. Після обіду ми їмо фруктовий салат, і я намагаюся визначити, з якої садовини його зроблено. Тут є яблуко й апельсин, а з невідомих фруктів — ананас, манго, чорниці, ківі й кавун. Отже, два фрукти я вгадую, а п’ять — ні. Це мінус три. Бананів тут немає.

Мені хочеться знову побачити рибок, тому ми спускаємося в кімнату, що зветься приймальня. Всі рибки вкриті смугами.

— Вони що, хворі?

— Чому ти так гадаєш? На вигляд вони дуже живкі, — каже Ма. — Надто оця у водоростях — велика, напринджена.

— Ні, чи все гаразд у них з головою? Вони не божевільні?

Ма сміється:

— Ні, не думаю.

— А може, їм закортіло тут трішки відпочити, бо вони знамениті?

— Насправді вони народилися в цьому акваріумі, — каже жінка на ім’я Пілар.

Я здригаюся, бо не помітив, як вона підступила до нас.

— Чому?

Пілар усміхнено дивиться на мене.

— Га?

— Чому вони тут?

— Щоб ми на них дивилися, мабуть. Вони ж гарненькі?

— Ходімо, Джеку, — каже Ма. — Я впевнена, що в Пілар багато роботи.

У Зовні весь час упереміш. Ма постійно говорить мені «повільніше, Джеку», або «постривай», або «закінчуй хутчіш», або «поспішай, Джеку» і часто вимовляє моє ім’я, щоб я знав, що вона звертається саме до мене, а не до когось іншого. Я насилу можу зрозуміти, котра година. Годинники всюди, але з кінчастими стрілками, і я не знаю, в чому тут секрет. Нашого Годинника зі світляними цифрами тут немає, тому мені раз по раз доводиться перепитувати Ма, а вона втомлюється від моїх запитань.

— Ти знаєш, котра година? Час іти гуляти.

Я не хочу гуляти, але вона безперестанку пропонує:

— Спробуймо, тільки спробуймо. Просто зараз, чом би й ні?

Ну, по-перше, мені доведеться знову взувати черевики. Крім того, нам треба буде надіти куртки й шапки, а ще помастити обличчя під масками й руки якоюсь липкою сумішшю, щоб сонце не спалило нашу шкіру, адже ми весь час жили в Кімнаті. З нами йдуть лікар Клей і Норін, без крутих окулярів та інших речей.

Надвір нам доведеться вийти не через звичайні двері, а немов через шлюз зорельота. Ма не може згадати точної назви цієї споруди, і лікар Клей підказує їй:

— Це обертові двері.

— Авжеж, — вигукую я, — я бачив такі в Телевізорі!

Мені подобається крутитися разом з ними, але ми швидко опиняємося надворі. Світло ріже мої очі навіть крізь темні окуляри, а вітер боляче ляскає мене по обличчю, тож я хочу повернутися всередину.

— Не бійся, — мовить Ма.

— Мені тут не подобається.

Однак двері вже більше не обертаються. Вони застрягли й виштовхують мене назовні.

— Тримайся за мою руку.

— Нас зараз знесе вітром.

— Та це лише легенький бриз, — каже Ма.

Світло тут зовсім не таке, як у вікні. Воно б’є в мої круті окуляри зусібіч. Коли я втілював наш план Великої Втечі, воно було зовсім інше. Навколо все виблискує, а повітря аж переповнене свіжістю.

— У мене вся шкіра палає.

— Ти просто молодчина, — каже Норін. — Дихай глибоко й повільно. Розумничок.

Який там розумничок? Я взагалі не можу дихати. Я бачу лише плями на окулярах і чую скажений стукіт свого серця — гуп-гуп-гуп. А ще — гучне завивання вітру.

Раптом Норін робить щось дуже дивне — вона знімає з мене маску і прикладає до мого обличчя якийсь папір. Я здираю його липкими пальцями.

Лікар Клей промовляє:

— Я не впевнений, що це...

— Дихай у мішок, — наказує мені Норін.

Я так і роблю, повітря в мішку тепле, і я просто п’ю його. Ма обіймає мене за плечі й каже:

— Повертаймося назад.

У палаті номер сім я лягаю на ліжко просто в черевиках, з кремом на шкірі і смокчу моню.

Згодом приходить Бабця, я вже впізнаю її обличчя. Вона пронесла нам книжки зі свого будинку з гамаком: три без картинок, для Ма, чим її дуже порадувала, і п’ять з картинками, для мене. Звідки Бабця дізналася, що п’ять — моє найулюбленіше число? Вона каже, що ці книжки належали Ма й дядькові Павлу, коли вони були маленькі. Гадаю, вона не бреше, але мені важко повірити, що Ма теж колись була дитиною.

— Сядеш на колінця до Бабці? Я тобі почитаю.

— Ні, дякую.

Тут є «Дуже голодна гусениця», «Щедре дерево», «Біжи, песику, біжи», «Лоракс» і «Казка про Кролика Пітера». Я розглядаю картинки.