Эмма Донохью - Кімната

Морріс кривить рота:

— Ні, якщо дитя народилося живим.

— Народилася . То була дівчинка.

Яка ще дівчинка?

— Так, перепрошую, дівчинка, — каже Морріс. — Сподіватимемося, що його звинуватять у протиправній недбалості, а може, навіть у злочинній необережності...

Вони намагалися вигнати Алісу з судової зали через те, що вона була заввишки понад милю. Є ще дуже бентежливий віршик:

Я не помічаю, як з’являється Норін; вона питає, де ми вечерятимемо — у палаті чи в їдальні.

Я несу всі свої іграшки у великому конверті. Ма не знає, що їх шість, а не п’ять. Деякі люди махають нам руками, коли ми заходимо в їдальню, і я махаю їм у відповідь, наче та безволоса дівчинка з татуйованою шиєю. Я не надто зважаю на людей, поки вони не торкаються мене.

Жінка у фартусі каже, що чула, як я виходив погуляти зовні. І як вона могла це чути?

— Тобі сподобалося?

— Ні, — відповідаю я. — Тобто ні, дякую.

Я вчуся бути чемним ще більше. Коли трапляється щось гидке на смак, як-от дикий рис, твердючий, ніби його зовсім не варили, треба казати, що це цікаво. Висякавши носа, я повинен скласти хустку, щоб ніхто не побачив моїх сопель, бо це таємниця. Коли ж я хочу, щоб Ма вислухала мене, а не когось іншого, то мушу сказати «вибачте», хоч часом я повторюю те «вибачте» до нескінченності, аж поки Ма нарешті зверне на мене увагу, але тоді я вже не пам’ятаю, що хотів сказати.

Знявши маски, ми лежимо в ліжку в піжамах, і я смокчу циці. Я дещо пригадую і питаюся в Ма:

— А хто була перша дитина?

Ма міряє мене очима.

— Ти розповідала Моррісові про дівчинку, що когось убила.

Ма заперечливо хитає головою:

— Та ні, я мала на увазі, що то її вбили.

Ма відвертає обличчя в інший бік.

— Це я її вбив?

— Ні! Що ти! Ти нічого такого не робив. Це сталося за рік перед твоїм народженням, — відповідає Ма. — Пам’ятаєш, — я, здається, розказувала тобі, — що назвала тебе дівчинкою, коли ти з’явився на світ?

— Так.

— Ну, оце я й мала на увазі.

Я вже геть нічого не розумію.

— Я думала, що вона намагалася стати тобою. Але шнур... — Ма затуляє обличчя руками.

— Шнур від жалюзі? — Я дивлюся на нього, проте за смужками жалюзі видно тільки темряву.

— Ні, ні, я про шнур, приєднаний до пупчика дитини. Пам’ятаєш, я тобі розповідала про пуповину?

— Ти перерізала її ножицями, і я став вільним.

Ма киває.

— Але коли народилася дівчинка, той шнур обвинувся навколо неї, і вона задихнулася.

— Мені ця історія не подобається.

Ма натискає на свої брови:

— Я ще не закінчила.

— Я не...

— Він стояв поруч і дивився! — мало не кричить Ма. — Він не мав ніякісінької тями про те, що треба робити, коли народжуються діти. І навіть не завдав собі клопоту поґуґлити про це. Я відчувала її голівку, слизьку-слизьку, тужилась і тужилась, кричачи: «Допоможи мені, я не можу...» А він просто стояв і дивився.

Я чекаю.

— То вона залишилась у твоєму пузику? Та дівчинка?

Якусь хвилю Ма мовчить.

— Вона народилася зовсім синьою.

Синьою?

— І вже не розплющила очей.

— Треба було попросити Старого Ніка принести їй як недільний подарунок ліки.

Ма хитає головою:

— Той шнур обмотався навколо її шиї.

— А дівчинка була зв’язана з тобою?

— Поки він не перерізав його.

— І тоді вона стала вільною?

На ковдру капають сльози. Ма киває і мовчки плаче.

— Тепер ти закінчила розповідь?

— Пробач, — каже Ма з заплющеними очима, проте сльози з них однаково течуть. — Він забрав її й поховав під кущем на задньому дворі. Тобто її тільце, я хочу сказати.

Вона народилася синьою.

— І вона, частинка її, повернулася назад на Небеса.

— Щоб її знову можна було послати сюди?

Ма злегка всміхається:

— Хотілося б так думати.

— Чому тобі хотілося б так думати?

— Бо, може, насправді це був ти, і нарік ти зробив спробу повернутися, ставши вже хлопчиком.

— Насправді я весь час був самим собою. Я нізвідки не повертався.

— Ну, звісно. — На очі Ма знову навертаються сльози, і вона витирає їх. — Коли ти мав народитися, я вже не пустила в Кімнату Старого Ніка.

— Чому?

— Я почула, як бібіпнули двері, й заволала: «Забирайся геть!» Упевнений, що це його неабияк розлютило.

— Я приготувалася і хотіла, щоб цього разу в кімнаті були тільки я і ти.

— А якого кольору був я?