Эмма Донохью - Кімната

Справжня Ма сміється й сякається, чим нагадує про те, що й мені час видути носа, бо з нього весь час капає.

— А той чоловік, що ти його звеш Старим Ніком, теж тут?

— Звісно, він сидить у цьому кутку, у своїй клітці.

Я малюю Старого Ніка й грубезні ґрати; він їх гризе. Ґрат десять, це найсильніше число, навіть янгол не зміг би розірвати їх лютувальною лампою. Ма каже, що янгол ніколи не рятуватиме поганих людей. Я показую лікареві Клею, що можу полічити до 1000 029 і ще далі, коли захочу.

— Я знаю одного маленького хлопчика, який, нервуючись, без кінця перелічує ті самі речі й не може спинитися.

— Що за речі? — питаю я.

— Лінії на тротуарах, ґудзики й усе таке.

Я думаю, що ліпше б той хлопчик лічив свої зуби, бо вони завжди з ним, якщо, звісно, не випали.

— Ви повсякчас торочите про страх розлуки, — каже Ма лікареві Клею, — проте ми з Джеком не збираємося розлучатися.

— Але ж ви тепер не самі в цьому світі, чи не так?

Ма жує губу. Вони говорять про соціальну інтеграцію та самокатування.

— Ваш найліпший учинок — те, що ви витягли його звідти якнайраніше, — каже лікар. — У п’ять років діти ще дуже пластичні.

Одначе ж я не з пластику — я справжній хлопчик.

— ...Він ще надто малий і, найпевніше, зможе все забути, — провадить лікар. — Це було б для нього благо.

Гадаю, по-іспанському це означає жарт.

Мені хочеться ще побавитися лялькою з язиком, але наш час вийшов і лікареві Клею треба йти грати з пані Ґарбер. Він каже, що я можу залишити собі цю ляльку до завтра, хоч вона належить йому.

— Чому?

— Ну, в цьому світі все кому-небудь належить.

Як і мої шість нових іграшок, п’ять нових книжок і ще Зубчик, бо, гадаю, Ма він більше не потрібен.

— За винятком, звісно ж, речей, що належать усім, як-от річки чи гори, — зауважує лікар Клей.

— Чи вулиці?

— Твоя правда, вулицями теж користуються всі.

— Я біг вулицею.

— Авжеж, коли тікав.

— Бо ми не належали Старому Нікові.

— Саме так, — усміхнено каже лікар Клей. — А ти знаєш, кому належиш, Джеку?

— Ага.

— Самому собі.

Тут він помиляється, я належу Ма.

У клініці ми завжди відкриваємо для себе щось нове. Тут навіть є кімната з отакецьким телевізором.

Дізнавшись про це, я стрибаю з радощів, бо сподіваюся побачити Дору й Губку Боба, яких уже не бачив цілу вічність. Але в телевізорі показують гольф, що його переглядають троє дідусів. Як їх звуть, я не знаю.

У коридорі я згадую лікареві слова й питаю:

— А що таке благо?

— Га?

— Лікар Клей сказав, що я з пластику і скоро все забуду.

— А, — відповідає Ма. — Він уважає, що ти більше ніколи не згадуватимеш Кімнату.

— Я згадуватиму, — кажу я й зачудовано позираю на Ма. — А що, я маю її забути?

— Не знаю.

Тепер вона весь час так говорить. Ма відійшла далеко вперед. Вона вже біля самісіньких сходів, і мені доводиться бігти, щоб наздогнати її.

По обіді Ма каже, що нам треба знову йти на прогулянку.

— Якщо ми весь час сидітимемо в палаті, то нащо тоді була потрібна наша Велика Втеча?

Її голос стає скрипучим, і вона береться зав’язувати шнурки.

Я надіваю шапку, окуляри, взуваю черевики, мащу обличчя липкою сумішшю і вже відчуваю себе втомленим.

Норін чекає нас біля акваріума з рибками.

Ма дозволяє мені п’ять разів покрутитись у дверях. Нарешті ми надворі.

Тут так яскраво, що я трохи не скрикую. Помалу мої окуляри темнішають, і я нічого не бачу. У моєму запаленому носі повітря пахне якось дивно. І шия в мене напружена.

— Уяви собі, що ти бачиш це все в телевізорі, — шепоче мені на вухо Норін.

— Та?

— Ну, принаймні спробуй, — каже вона і говорить голосом диктора: — Ми бачимо хлопчика на ім’я Джек, що вийшов погуляти зі своєю Ма і подругою Норін.

Я дивлюся на неї.

— А що це на Джековому обличчі? — питає Норін.

— Круті червоні окуляри.

— Гляньте, цього теплого квітневого дня вони перетинають автостоянку.

На стоянці чотири машини — червона, зелена, чорна й бурувато-золотиста. Цей колір зветься «палена гієна», є навіть така пастель. Машини всередині схожі на маленькі будиночки з сидіннями. Над дзеркалом у червоній машині висить ведмежа. Я гладжу ніс цієї машини. Він гладенький і холодний, як кубик льоду.

— Обережно, — застерігає Ма, — може спрацювати сигналізація.

Я цього не знав і якнайшвидше складаю руки на грудях.

— Ходімо погуляймо по травичці, — каже Ма й тягне мене за собою.

Мої черевики мнуть зелене остюччя. Я нахиляюся і гладжу його. Воно зовсім не ріже мені пальців. Палець, що його хотів був з’їсти Раджа, вже майже загоївся. Я розглядаю траву і бачу там гілку, і бурий листок, і ще щось жовте.