Эмма Донохью - Кімната

— Там написано, що я «яскравий», однак яскравим може бути тільки світло.

— Газетярі часто пишуть неправильно.

Газетярі — це наче ті люди з «Аліси», що насправді виявилися колодою карт.

— Там написано, що ти вродлива.

Ма сміється. Але ж вона і справді вродлива. Я вже бачив багато справжніх людських облич, проте в неї найкрасивіше.

Я знову сякаюся; шкіра довкола носа почервоніла й болить. Ма п’є свої протибольові пігулки, однак головний біль не минає. Я не думав, що їй болітиме голова, коли ми опинимось у Зовні. Я гладжу в темряві її волосся. Щоправда, в палаті номер сім не буває цілковитої темряви, бо срібне обличчя Бога заглядає у вікно. Правда за Ма: воно зовсім не кругле, а загострене з обох кінців.

Уночі навколо нас літають вампіри-мікроби з масками на обличчях, щоб ми не змогли їх розпізнати. Потім з’являється порожня труна, що обертається на велетенський унітаз, і змиває в себе весь світ.

— Ш-ш-ш, ш-ш-ш, це лише сон, — заспокоює мене Ма.

Потім божевільний Аджит засуває Раджині какавельки в мішок, щоб відіслати їх нам. І все через те, що я залишив собі шість іграшок. Хтось ламає мені кістки і встромляє в них кнопки.

Я прокидаюся в сльозах, і Ма дозволяє мені довго смоктати з її правої циці. Молоко в ній цього разу досить жирне.

— Я залишив собі не п’ять, а шість іграшок, — кажу я до Ма.

— Що?

— Ну, з тих, що надіслали божевільні шанувальники, я залишив собі шість.

— Це не важливо, — відповідає Ма.

— Ні, важливо, я залишив шість, а не відіслав одну хворим дітям.

— Але ж їх надіслали тобі. То були твої подарунки.

— Тоді чому ти дозволила мені взяти тільки п’ять?

— Не можна ж мати стільки, скільки хочеш. Засинай.

Проте мені не спиться.

— Хтось затис мені носа.

— Просто твої соплі загусли, а це значить, що ти скоро зовсім одужаєш.

— Але ж як я одужаю, коли не можу дихати?

— На те Бог і дав тобі рота, щоб ти дихав ним. Це план «Б», — каже Ма.

Коли починає світати, ми рахуємо наших друзів. Це Норін, лікар Клей, лікарка Кендрик, Пілар і жінка у фартусі, чийого імені я не знаю, а ще Аджит і Найша.

— А це хто такі?

— Чоловік, дитина і собака, що викликали поліцію, — відповідаю я.

— А, справді.

— Тільки я думаю, що Раджа — мій ворог, бо він укусив мене за пальця. О, а ще офіцерка Оу, і поліціант (його імені я теж не знаю), і капітан. Разом десять друзів і один ворог.

— Ти забув про Бабцю, Павла та Діну, — каже Ма.

— І ще про Бронвін — мою сестричку в перших, якої я ще не бачив. І про Лео — мого Нерідуся.

— Йому вже під сімдесят, і від нього тхне дурманом, — каже Ма. — Вона, мабуть, зовсім тюкнулася.

— А що таке «тюкнутися»?

Однак Ма не відповідає на моє запитання, а питає сама:

— То скільки ж у нас вийшло?

— П’ятнадцять і ще один ворог.

— Знаєш, собака просто злякався, і в нього були на те причини.

А от жуки можуть укусити без причини, тому їх треба гнати. Спи й насни гарні сни , а жуків усіх жени. Ма вже давно не читає мені цього віршика.

— Гаразд, — кажу я, — нехай буде шістнадцять плюс місіс Гарбер, татуйована дівчина і Г’юґо. Тільки ми з ними майже не розмовляємо. То що, їх теж рахувати?

— Так, звісно.

— Тоді виходить дев’ятнадцять.

Мені потрібна інша паперова хустка. Вони м’якші за туалетний папір, але іноді рвуться, коли промокають.

Потім я встаю, і ми вдягаємося наввипередки. Я виграю, от тільки забуваю взутися.

Тепер я вже так швидко спускаюся сходами на задку — бух-бух-бух , що в мене стукотять зуби. Не думаю, що я схожий на мавпочку, як написали газетярі, однак хтозна... Тварини ж на телепланеті дикої природи не мали сходів.

На сніданок я з’їдаю чотири французькі тости.

— Я що, росту?

Ма міряє мене очима:

— Щохвилини.

Коли ми приходимо до лікаря Клея, вона змушує мене розповісти про мої сни.

Лікар гадає, що мій мозок, певно, взявся до генерального прибирання.

Я зачудовано дивлюся на нього.

— Тепер, коли тобі вже не загрожує небезпека, твій мозок збирає всі непотрібні страхи й викидає їх у вигляді нічних кошмарів, — каже він і робить руками такий жест, ніби щось жбурляє.

Я не заперечую, пам’ятаючи про манери, але все відбувається точнісінько навпаки. У Кімнаті я почувався в безпеці, а в Зовні всього боюся.

Лікар Клей розмовляє з Ма про те, чому в неї виникло бажання вдарити Бабцю.

— Цього робити не можна, — кажу я.

Вона блимає на мене очима:

— Насправді я не хочу нікого бити. Лише іноді.