Эмма Донохью - Кімната

— А вам коли-небудь хотілося вдарити її до того, як вас викрали? — питає лікар Клей.

— О, так, звісно. — Ма дивиться на нього, а потім раптом починає сміятися, хоч її сміх більше схожий на плач. — Прекрасно, я повернула собі колишнє життя.

Ми проходимо ще одну кімнату з двома предметами, що, як я знаю, звуться комп’ютерами.

Ма каже:

— Чудово, я пошлю кілька е-мейлів друзям.

— Кому з дев’ятнадцятьох?

— А, ні, моїм старим друзям. Ти ще їх не знаєш.

Вона сідає й починає бити пальцями по буквах, а я дивлюся.

Вона хмуриться, дивлячись на екран.

— Не можу пригадати свого пароля.

— А що це?

— Я тепер така... — каже вона і, затуливши руками рота, з хлипом утягає носом повітря. — Не зважай. Послухай, Джеку, знайдімо що-небудь цікаве для тебе.

— Де?

Вона рухає мишкою, і на екрані раптом з’являється зображення Дори. Я підходжу ближче, і Ма показує мені, як треба рухати маленькою стрілкою, щоб грати далі. Я збираю по шматочках розбите чарівне блюдце. Дора з Черевичком плескають у долоні й співають пісню вдячності. Це ще ліпше, ніж у телевізорі.

Ма сидить за іншим комп’ютером і переглядає книжку з обличчями. Вона каже, що це остання новинка техніки. Ма набирає імена — і обличчя починають усміхатися.

— А вони й справді дуже старі? — питаю я.

— Ні, їм років по двадцять шість, як мені.

— Але ж ти сказала, що це старі друзі.

— Це означає, що я познайомилася з ними дуже давно. Вони всі так змінилися...

Ма наближає обличчя до екрана й шепоче щось на зразок «Південна Корея» чи «вже встигла розлучитися, не може бути...»

Вона знаходить новий сайт з відеороликами танців та пісень і показує мені двох котів, що танцюють у балетному взутті. Це дуже смішно. Тоді Ма заходить на інші сайти з такими заголовками, як «Тюремне ув’язнення» та «Незаконні оборудки». Вона просить, щоб я дав їй почитати все, що її цікавить, тому я знову граю з Дорою, виграючи Мигтючу Зірку.

Тут я помічаю, що коло дверей хтось стоїть, і від несподіванки здригаюся. Це Г’юґо, але нині на його обличчі немає усмішки.

— О другій в мене скайп.

— Та? — перепитує Ма.

— О другій в мене скайп.

— Вибач, я тебе зовсім не розумію...

— Щодня о другій годині я спілкуюся скайпом зі своєю мамою. Вона чекає мене вже дві хвилини. Це зазначено в графіку, що висить отут, на дверях.

Коли ми повертаємось у свою кімнату, то помічаємо на ліжку маленьку машинку з запискою від Павла. Ма каже, що вона слухала майже таку саму того дня, коли її викрав Старий Нік, тільки ця має картинки, які можна пересувати пальцем, і в її пам’яті не тисячі, а мільйони пісень. Вона встромляє у вуха щось подібне до пуп’янків, а тоді починає кивати в лад музиці, якої я не чую, і тихенько співати про те, що кожного дня їй доводиться перетворюватися на мільйон різних людей.

— Дозволь і мені.

— Ця пісня зветься «Гірко-солодка симфонія». Коли мені було тринадцять років, я слухала її без упину.

Ма встромляє в моє вухо один пуп’янок.

— Надто гучно, — кажу я і висмикую ту штучку з вуха.

— Обережніше, Джеку, це подарунок мені від Павла.

Я й не знав, що то її машинка, а не моя. У Кімнаті в нас усе було спільне.

— Послухай тепер «Бітлз», це їхня стара пісня. Їй, певно, вже років з п’ятдесят. Вона зветься «Все, що тобі треба, — любов». Гадаю, тобі сподобається.

Я розгублений:

— А хіба людям не потрібні їжа й усе інше?

— Еге ж, потрібні, але якщо тебе ніхто не любить, то це дуже погано, — голосно відповідає Ма, гортаючи список пісень пальцем. — Знаєш, науковці провели експеримент з новонародженими мавпочками. Вони забрали їх у матерів і посадовили в клітки поодинці. І знаєш, що вийшло? Вони не виросли як слід.

— А чому вони не виросли?

— Та ні, вони стали великими, проте дуже чудними. А все тому, що їх ніхто ніколи не притискав до грудей.

— Що в них було чудне?

Ма вимикає свою машинку.

— Вибач, Джеку, я не знаю, чому я завела про це мову.

— То що саме в них було чудне?

Ма жує свою губу.

— Вони мали проблеми з головою.

— Як божевільні люди?

Вона киває.

— Вони кусали самих себе і все, що їх оточувало.

Г’юґо порізав собі руки, та не думаю, щоб він себе кусав.

— Чому?

Ма важко зітхає.

— Бачиш, якби вони росли зі своїми мамами, то ті пригортали б їх до грудей, але мавпочки смоктали молоко зі спеціальних трубочок, тож... Як з’ясувалося, любов була потрібна їм не менше за молоко.

— Це погана історія.

— Вибач. Не треба було її розповідати тобі.