Эмма Донохью - Кімната

Однак Ма його перебиває:

— Джеку, маю чудові новини.

Вона показує мені картинки. Навіть здалеку видно, що на них — Старий Нік. Те саме обличчя, що його я побачив якось уночі в Ліжку. Але тепер на шиї в Старого Ніка табличка, а сам він стоїть коло цифр, схожих на ті, якими ми позначали мій зріст у дні народження. Він дістає маківкою майже до шістки. На другій картинці він сидить боком, а на третій — дивиться просто на мене.

— Вночі поліція зловила його і замкнула у в’язниці, де він і сидітиме, — каже Ма.

Цікаво, а буру вантажівку теж запроторили у в’язницю?

— Чи не виникають у вас симптоми, що про них ми говорили, коли ви дивитеся на ці картинки? — питається лікар Клей у Ма.

Вона закочує очі:

— Невже ви гадаєте, що по семи роках жахіття я зомлію через фотографії?

— А як ти, Джеку? Що відчуваєш?

Я не знаю, що відповісти.

— Я хочу поставити тобі одне питання, але можеш і не відповідати, якщо не хочеш. Гаразд? — питає лікар Клей.

Я дивлюся на нього, а потім знову на картинки. Старий Нік застряг у цифрах і не зможе звідти вибратися.

— Чи робив цей чоловік те, що тобі не подобалося?

Я киваю.

— Можеш сказати мені — що?

— Він вимкнув нам електрику, і городина стала слизькою.

— Добре. А він коли-небудь бив тебе?

— Не треба... — застерігає Ма.

Лікар Клей підносить руку вгору.

— Ніхто не сумнівається у ваших словах, — каже він їй. — Але подумайте про ті всі ночі, коли ви спали. Я маю почути відповідь від самого Джека — це моя робота.

Ма глибоко вдихає.

— Ну, гаразд, — мовить вона мені. — Скажи лікареві, чи бив тебе Старий Нік?

— Так, — відповідаю я, — двічі.

Вони зачудовано дивляться на мене.

— Коли я втілював план Великої Втечі, він кинув мене на підлогу вантажівки, а потім на вулиці. Вдруге було значно болючіше.

— Ну, от і добре, — каже лікар Клей, усміхаючись, хоч я не знаю чому, а тоді звертається до Ма: — Я зараз зайду в лабораторію й дізнаюся, чи треба вам двом зробити аналіз крові на ДНК.

— На ДНК? — перепитує вона якимсь божевільним голосом. — Ви що, думаєте, ніби я приводила до себе інших чоловіків ?

— Я думаю, що для суду важлива кожна деталь.

Ма втягає губи так, що їх стає зовсім не видно.

— Щодня через формальності на волю випускають страховиськ. — Його голос звучить дуже сердито. — Зрозуміло?

— Авжеж.

Коли він іде, я скидаю маску й питаю:

— Він на нас гнівається?

Ма хитає головою.

— Він гнівається на Старого Ніка.

Я не знав, що лікар Клей знайомий зі Старим Ніком. Я думав, що лише ми його знаємо.

Я підходжу глянути, що принесла на таці Норін. Я не голодний, проте Ма каже, що вже звернуло на другу годину і ми давно пропустили час обіду, бо обідати слід о дванадцятій. Але в моєму пузику ще немає місця для їжі.

— Розслабся, — каже Ма. — Тут усе інакше.

— А які тут правила?

— Тут немає правил. Ми можемо обідати о десятій годині, чи о третій, чи навіть серед ночі.

— Я не хочу обідати серед ночі.

Ма зітхає:

— Візьмімо собі за правило, що ми обідатимемо... між дванадцятою і другою годинами. А якщо нам не хотітиметься їсти, то просто пропустимо обід.

— А як ми його пропустимо?

— А отак — просто з’їмо дірку з бублика.

— Гаразд. — Я не проти коли-не-коли пообідати й діркою з бублика. — Але що Норін робитиме з усією цією їжею?

— Викине.

— Таж це марнотратство!

— Ага, але ж їжу однаково доведеться викинути, бо вона... ну, вона... наче брудна.

Я дивлюся на різнобарвні страви на блакитних тарілках.

— Не схоже, що це все брудне.

— Ну, власне, їжа чиста, але ніхто вже не захоче споживати її після того, як вона побувала в наших тарілках, — пояснює Ма. — Тож не хвилюйся.

Вона весь час каже мені це, одначе я не знаю, як не хвилюватися.

Я позіхаю так сильно, що мало не валюся з ніг. Рука в місці уколів ще болить. Я питаю, чи можна нам знову лягти поспати, і Ма відповідає: «Звісно». Але сама вона збирається почитати газету. Я не знаю, чому їй хочеться почитати газету замість того, щоб спати разом зі мною.

Коли я прокидаюся, світло б’є не з того боку.

— Все добре, — каже Ма і торкається своїм обличчям мого. — Все-все добре.

Я надіваю свої круті окуляри, щоб поглянути на жовтосяйне обличчя Бога в нашому вікні. Його світло ковзає по ворсистому сірому килиму.

До кімнати заходить Норін з пакетами в руках.

— Стукати треба! — майже кричить Ма, чіпляючи на себе й на мене маски.

— Пробачте, — каже Норін. — Власне, я стукала. Іншим разом я постукаю дужче.