Эмма Донохью - Кімната

Я беру несправжнє яйце в руку. Ніколи б не подумав, що великодні кролики заходять у будинки!

Ма опускає маску на шию і п’є сік якогось чудернацького кольору. Вона піднімає мені маску на голову, щоб я теж спробував сік, але в ньому багато невидимих шматочків, подібних до мікробів, що потрапляють мені в горло, і я потроху викашлюю їх назад у склянку. Зовсім неподалік сидять інші люди, що їдять якісь дивні квадрати, вкриті маленькими квадратиками, і скручені шматки шинки. Як можна їсти з блакитних тарілок, адже фарба з них може перейти на їжу? Пахне надзвичайно смачно. Їжі так багато, що мої руки знову стають липкими, і я кладу великоднє яйце просто посеред тарілки, а потім витираю їх об халат, відставивши вкушений палець убік. Ножі та виделки тут теж неправильні: держачки в них не білі, а металеві, об них, мабуть, можна порізатися.

У всіх людей великі очі, а от обличчя різні. Хтось має вуса, хтось носить коштовності або мальовані речі.

— Тут немає дітей, — шепочу я до Ма.

— Що-що?

— Де інші діти?

— Не думаю, щоб тут були діти.

— Але ж ти казала, що в Зовні їх мільйони.

— Клініка — тільки маленька частина світу, — пояснює Ма. — Пий свій сік. О, глянь, онде-о хлопець.

Я дивлюся туди, куди вона показує, але той хлопець високий, як чоловік, і в носі, на підборідді й над очима в нього цвяхи. Може, він робот?

Ма п’є буру димну рідину, кривиться і ставить чашку на стіл.

— Що б ти хотів з’їсти? — питає вона.

Поруч мене раптом виринає медсестра Норін, і я здригаюся.

— Тут є ще буфет, — каже Норін, — ти можеш купити там вафлі, омлет, млинці...

Та я шепочу:

— Ні.

— Треба казати «ні, дякую». Так роблять чемні люди, — пояснює Ма.

Люди, що не належать до моїх друзів, дивляться на мене, пронизуючи все моє тіло невидимими променями, і я знову ховаю обличчя в халат Ма.

— Що б ти хотів, Джеку? — питає Норін. — Сосиски, тост?

— Вони дивляться на мене, — кажу я до Ма.

— Тут усі дуже приязні.

Але мені хочеться, щоб вони перестали дивитися.

До нас знову підходить лікар Клей. Він нахиляється до Ма й говорить:

— Мабуть, це все дуже втомлює Джека, вас обох. Може, на перший раз досить?

Що це ще за перший раз?

Ма важко зітхає:

— Ми хотіли погуляти в саду.

Ні, це ж Аліса хотіла.

— Не варто поспішати, — мовить лікар Клей.

— З’їж хоч трішки, — каже мені Ма. — Тобі стане ліпше, якщо ти бодай вип’єш соку.

Але я заперечливо хитаю головою.

— Я можу принести всякої їжі у вашу палату, — каже Норін.

Ма натягає маску на носа.

— Ходімо.

Гадаю, Ма сердиться.

Я й далі сиджу на стільці:

— А як же Великдень?

— Що?

Я показую на яйце.

Лікар Клей бере яйце, і я мало не кричу.

— Покладімо його сюди, — каже він і засуває яйце в кишеню мого халата.

Підніматися сходами значно важче, ніж спускатися, тож Ма несе мене.

Норін пропонує:

— Дозвольте мені понести.

— Не треба! — мало не верещить Ма.

Після того як Норін іде від нас, Ма щільно притискає двері з номером сім. Наодинці ми можемо знімати маски, адже в нас із Ма однакові мікроби. Ма намагається відчинити вікно: вона смикає його, але марно.

— Можна мені моні?

— Чи не хочеш спочатку поснідати?

— Потім.

Вона лягає, і я смокчу ліву цицю. Молоко в ній смачнюще.

Ма пояснює, що блакитна фарба з тарілок не може перейти на їжу. Щоб переконатися в цьому, вона пропонує мені потерти тарілку пальцем. Що ж до виделок та ножів, то їхній метал на дотик зовсім інший, ніж біла речовина на наших ножах і виделках, однак порізатися ним годі. До млинців годиться додавати сироп, але я не хочу мочити їх. Я куштую по шматочку кожної страви. Усе надзвичайно смачне, за винятком соусу для яєчні. Шоколадне великоднє яйце розтануло всередині обгортки. Воно вдвічі шоколадніше за ті шоколадки, що їх ми іноді отримували в неділю. Це найсмачніша з усіх речей, які я їв у своєму житті!

— Ой! Ми забули подякувати малому Ісусу, — кажу я до Ма.

— То подякуймо йому тепер. Він не образиться, що ми про це забули.

Я гучно відригую.

А тоді ми лягаємо спати.

У двері стукають. Ма, надівши на себе й на мене маски, впускає лікаря Клея. Він уже не такий страшний.

— Як справи, Джеку?

— Добре.

— Даси п’ять?

Він простягає мені пластикову руку й ворушить пальцями, та я вдаю, що не помічаю цього. Я не збираюся віддавати йому свої пальці: вони мені й самому потрібні.

Лікар Клей Ма обмірковують, чому вона не може заснути, говорять про тахікардію та відновлення втрачених навичок.