Эмма Донохью - Кімната

— Спробуйте ці, по одній перед сном, — каже він, записуючи щось у своєму блокноті. — А зубний біль ліпше вгамовують протизапальні ліки.

— Чи можна мені пити звичні ліки, а не ті, що їх дають мені сестри, ніби я хвора?

— О, ніяких проблем, тільки не розкидайте їх по всій палаті.

— Джек знає, що пігулки чіпати не можна.

— Власне, я мав на думці кількох наших пацієнтів, що зловживають психотропними речовинами. А тобі я приніс чарівний пластир.

— Джеку, лікар Клей до тебе звертається, — каже Ма.

Я приліплюю пластир на руку й не відчуваю більше цієї частини руки. Лікар Клей приніс іще двоє крутих окулярів, що їх треба надівати, коли у вікно надто яскраво світить сонце: мені — червоні, а Ма — чорні.

— Тепер ми, як репери, — кажу я їй.

Скельця в окулярах потемнішають, якщо ми вийдемо назовні Зовні, і посвітлішають, якщо залишимося всередині Зовні. Лікар Клей каже, що я маю пречудовий зір, але мої очі ще не призвичаїлися дивитися вдалину. Я мушу напружувати очні м’язи, визираючи у вікно. А я й не знав, що в очах теж є м’язи; я натискаю на очі пальцями, проте не відчуваю ніяких м’язів.

— Ну, як там твій пластир? Уже заніміло? — питає лікар Клей, знімаючи його і торкаючись моєї руки.

Я бачу його палець на моїй шкірі, але не відчуваю його. Тоді — о жах! — він дістає голки й дуже перепрошує, що мусить зробити мені шість уколів, щоб я, бува, не захопив яких страшних хвороб. То ось навіщо він приніс пластир — щоб я не відчув болю. Шість уколів — нізащо! І я тікаю в туалетну частину палати.

— Але ж ти можеш від них померти! — застерігає Ма й тягне мене назад.

— Ні!

— Я маю на увазі мікробів, а не уколи.

Проте я й досі не погоджуюся.

Лікар Клей каже, що я сміливий, та це не так: я витратив усю свою сміливість до крапельки, втілюючи план «Б». Я кричу і кричу. Ма тримає мене на коліні, поки лікар усе штрикає і штрикає в мене свої голки. Мені боляче, бо він зняв пластир. Я плачу через це, і Ма, зрештою, знову приліплює мені його.

— Усе-усе, більше уколів не буде, обіцяю, — мовить лікар Клей, ховаючи голки в коробку на стіні з написом «Шприци».

Він витягає зі своєї кишені помаранчевого льодяника, але мені не до того. Він каже, що я можу залишити його на потім.

— Часом він поводиться, наче немовля, хоч, як на свій вік, чудово читає й рахує, — каже він до Ма.

Я уважно слухаю їхню розмову, бо він — це я.

— Крім проблем з імунітетом йому доведеться, мабуть, зіткнутися ще й з проблемами соціальної адаптації та, звичайно ж, сенсорної модуляції. Тобто він мусить навчитися відсортовувати і відфільтровувати всі стимули, що наринуть на нього. Ну, і складнощі з просторовим сприйняттям...

— То ось чому він весь час натикається на всякі предмети! — каже Ма.

— Саме так. Джек звик до обмеженого простору й не мав потреби вчитися оцінювати відстань до предметів.

Ма обхоплює голову руками:

— А я була певна, що в нього все гаразд. До певної міри.

А хіба в мене не все гаразд?

— Можна поглянути на це інакше...

Лікар Клей замовкає, почувши стукіт у двері. Відчинивши їх, він впускає в кімнату Норін зі ще однією тацею в руках.

Я зригую, сніданок іще й досі в моєму пузику.

— В ідеалі було б добре провести тести розумового розвитку з питаннями про гру й арт-терапію, — каже лікар Клей. — Але на сьогоднішній нараді ми постановили, що насамперед слід допомогти йому відчути себе в безпеці. Власне, не тільки йому, а й вам. Для цього треба дуже-дуже повільно розширювати коло довіри.

Він широко розводить руки.

— А що минулої ночі чергувати й прийняти вас пощастило саме мені...

— Пощастило? — перебиває Ма.

— Я невдало висловився, — зніяковіло всміхається лікар Клей. — Я працюватиму з вами, доки ви перебуватимете тут.

Працювати? А я й не знав, що діти теж мусять працювати.

— Мені, звісно ж, допомагатимуть колеги з дитячої та дорослої психіатрії, а також наш невролог і психотерапевти. Ми збираємося долучити дієтолога, фізіо...

У двері знову стукають. Норін заходить з поліціантом, однак це не той світловолосий чоловік, що його я бачив учора.

Тепер у кімнаті троє чужих і нас двоє — разом п’ятеро людей. Скрізь руки, ноги й тіла. Усі балакають без угаву, і від цього мені починає боліти голова.

— Годі говорити одночасно, — беззвучно мовлю я і затикаю пальцями вуха.

— Хочеш сюрприз?

Виявляється, Ма сказала це мені. Норін і поліціант уже пішли. Я хитаю головою.

— Я не впевнений, що тепер слушний час... — мовить лікар Клей.