Эмма Донохью - Кімната

Я теж залажу в душ і притискаюся спиною до скла, та бризки все одно долітають до мене. Ма підносить лице під шумний водоспад і довго стогне.

— Тобі боляче? — кричу я.

— Ні, я втішаюся першим душем за сім років.

Ма бере крихітний пакетик з написом «Шампунь», розриває його зубами і вичавлює майже весь вміст собі на голову. Вона довго-предовго миє під водою волосся, а потім вичавлює на нього ще якусь рідину з іншого пакетика з написом «Кондиціонер». Це для того, щоб волосся стало шовковистим. Вона хоче зробити те саме і з моїм волоссям, але я не хочу бути шовковистим і нізащо не бажаю пхати голову під струмені води. Вона миє мене руками, бо тут немає ніякої тканини. Шкіра на моїй нозі, в тому місці, де я вдарився, коли сто років тому вистрибнув з вантажівки, стала багряною. Рани болять по всьому тілу, особливо та, що на коліні, під пожолобленим пластиром з Дорою і Черевичком. На думку Ма, це ознака того, що поріз незабаром загоїться. Я не можу зрозуміти, чому біль означає, що рана скоро загоїться.

Для кожного з нас приготовано по цупкому білому рушнику, тож тепер не треба витиратися одним рушником на двох. Я волів би витиратися тим самим рушником, що й Ма, але вона каже, ніби це нерозумно. Вона обмотує навколо голови третій рушник і стає великою та гостроверхою, немов ріжок морозива. Ми сміємося.

Я хочу пити.

— М-м-м, можна посмоктати?

— Зачекай трохи.

Ма простягає мені якийсь великий, схожий на костюм предмет з рукавами і поясом.

— Надягни цей халат.

— Він же на велетнів!

— Зовсім ні.

Вона закачує мені рукави, і вони стають коротшими й пишнішими. Ма пахне вже зовсім по-іншому. Гадаю, це від кондиціонера. Вона зав’язує мені пояс. Тепер, ходячи, я задираю довгі поли.

— Отакої! — каже Ма. — Король Джек.

Вона дістає собі з шафи точнісінько такий халат, однак то не наша Шафа. Халат їй аж до кісточок.

— Я стану королем-лялем-лялем-лялем, ти будеш королева-ля-лева-лева-лева, — співаю я.

Ма вся рожева й усміхнена. Її мокре волосся потемніло. Моє знову зібране у хвіст, але сплутане, бо свого Гребінця ми залишили в Кімнаті.

— Ми не пронесли Гребінець, — кажу я до Ма.

— Треба казати «принесли», — поправляє вона мене. — Я дуже поспішала побачити тебе.

— Еге, але нам він потрібен.

— Той старий пластмасовий гребінець, що й половини зубців не має?! Ага, він нам потрібен як діра в мості! — вигукує вона.

Я знаходжу поруч з ліжком свої шкарпетки і починаю їх надягати, проте Ма каже мені зняти їх, бо вони забруднилися, коли я біг вулицею, і до того ж прорвалися. Вона також кидає їх у смітницю, як і решту речей.

— Але ж там Зубчик, ми про нього забули.

Я біжу до смітниці, витягаю з неї шкарпетки і знаходжу в другій Зубчика.

Ма пускає очі під лоба.

— Це мій друг, — пояснюю я їй, кладучи Зубчика в кишеню свого халата.

Я облизую свої зуби — на смак вони якісь дивні.

— О ні, я ж не почистив їх після льодяника! — вигукую я й міцно притискаю зуби пальцями, щоб вони не випали, проте вкушений палець відставляю вбік.

Ма хитає головою:

— То був не справжній льодяник.

— Але ж смакував, як справжній.

— Я маю на увазі, що він був без цукру. Тепер їх роблять з несправжнього цукру, щоб у тебе не зіпсувалися зубки.

Це важко уявити. Я показую на друге ліжко:

— А хто спить тут?

— Воно для тебе.

— Але ж я сплю з тобою.

— Ну, медсестри про це не знають.

Ма дивиться у вікно. Її тінь розляглася по всій м’якій сірій підлозі; я ще ніколи в житті не бачив такої довгої тіні.

— Там що, кіт на автостоянці?

— Зараз гляну.

Я підбігаю до вікна, але ніякого кота не бачу.

— Може, підемо подивимося?

— Куди?

— Зовні.

— Ми ж і так у Зовні.

— Авжеж, однак ходім подихаймо свіжим повітрям і пошукаймо кота, — каже Ма.

— О, круто!

Ма знаходить дві пари ляпанців, але вони на мене завеликі і весь час спадають. Вона каже, що тепер я маю ходити у взутті. Коли я знову визираю у вікно, то помічаю, що до інших машин під’їхала ще одна. Це фургон з написом «Камберлендська клініка».

— Ану ж він приїде сюди? — шепочу я.

— Хто?

— Старий Нік. Ану ж він приїде своєю вантажівкою?

Я вже майже забув про нього. І як я міг про нього забути?

— О, не бійся, він не приїде, бо не знає, де ми, — мовить Ма.

— Ми що, знову стали таємницею?

— Щось таке, але тепер це нам на руку.

Поруч з ліжком стоїть — я знаю, що це, — телефон. Я піднімаю його верхню частину й кажу:

— Алло.

Проте ніхто мені не відповідає. Чути самі гудки.