Эмма Донохью - Кімната

Це не наша Кімната.

Дурнуватий Пісюнчик встає.

— Ми тепер у Зовні, — шепочу я йому, а тоді гукаю: — Ма...

Вона схоплюється, немов її вдарило струмом.

— Я впісявся.

— Нестрашно.

— Ага, тільки все довкола мокре. І моя футболка на пузику теж.

— Не думай про це.

Я намагаюся не думати. Я дивлюся повз її голову. Підлога схожа на наш Килим, тільки вся ворсиста, без візерунків і країв. Вона сіра і доходить аж до стін. Я й не знав, що стіни можуть бути зеленими. На одній з них намальовано страховисько, та коли я придивляюся, то розумію, що насправді це величезна морська хвиля. На стіні видніє якийсь прямокутник, схожий на наше Дахове Віконце. Я знаю, це стінне вікно, перемежоване сотнями дерев’яних смужок, що крізь них просочується світло.

— Я не можу про це не думати, — кажу я до Ма.

— Звісно, можеш. — Вона цьомає мене в щоку.

— Я не можу не думати, бо мені мокро.

— А, ти про це, — мовить вона іншим голосом. — Я сказала так не тому, щоб ти не думав, що обмочився, а щоб ти не хвилювався через це.

Вона встає на ноги. На ній, як і раніше, паперова сукня, добряче зім’ята.

— Медсестри зараз змінять нам простирадла.

Однак я не бачу ніяких медсестер.

— Але ж усі мої футболки... Вони лишились у Комоді, в нижній шухляді. Вони були там учора, отже, й сьогодні мають лежати на своєму місці. Та чи є досі наша Кімната, якщо нас там нема?

— Ми що-небудь вигадаємо, — каже Ма.

Вона йде до вікна, розсуває дерев’яні смужки, і все довкола заливає світло.

— Як ти це зробила? — Я біжу до неї, але вдаряюся ногою об стіл — бам.

Ма потирає забите місце.

— За допомогою оцієї мотузки, бачиш? Це шнур жалюзі.

— А навіщо він?..

— Це шнур, що ним відкривають і закривають жалюзі, — пояснює Ма. — А оце жалюзі, з їхньою допомогою ти можеш затуляти вікно.

— А навіщо мені затуляти вікно?

— Кажучи ти , я маю на увазі всіх.

А чому це я раптом обернувся на всіх ?

— Жалюзі не дають людям заглядати у вікно або визирати з нього, — каже Ма.

Проте я дивлюся у вікно — воно схоже на телевізор. Я бачу в ньому траву, дерева, частину білого будинку і три машини — синю, буру і сріблясту в смужки.

— Там, на траві...

— Що?

— Це стерв’ятник?

— Та ні, це звичайна ворона, гадаю.

— Он ще...

— А оце-е-е... Як його там?.. Голуб! От підступний склероз! Гаразд, ходімо вмиватися.

— Але ж спершу треба поснідати, — заперечую я.

— Поснідаємо згодом.

Я хитаю головою:

— Спершу завжди треба снідати і лише тоді вмиватися.

— Не завжди, Джеку.

— Але...

— Ми вже не мусимо робити все так, як раніше, — каже Ма. — Ми можемо робити так, як нам заманеться.

— А мені подобається спочатку снідати, а потім уже вмиватися.

Та Ма вже завернула за ріг, і я її не бачу. Я біжу за нею і знаходжу її в невеликій кімнаті всередині цієї кімнати. Підлога тут покрита блискучими холодними білими квадратами, і стіни теж усі білі. Тут є унітаз, не схожий на наш Унітаз, і мийниця, вдвічі більша за нашу Мийницю. А ще тут є велика непрозора будка; це, мабуть, душ, де полюбляють плескатися люди в Телевізорі.

— А куди ж сховалася ванна?

— Тут немає ванни.

Ма розсуває дверцята будки, знімає паперову сукню, бгає її і кидає в кошик. Певно, це смітниця, тільки без накривки, яка видає звук брязь.

— Цю огидну річ теж викинемо, — каже Ма, стягаючи з мене футболку і жбурляючи її жужмом у смітницю.

— Але...

— Це мотлох.

— Зовсім ні, це моя футболка.

— Ти матимеш іншу футболку, багато-багато інших.

Через гуркіт я вже майже не чую її голосу, бо Ма запустила душ.

— Залазь сюди.

— Я не знаю як.

— Тут тобі буде добре, повір.

Ма трохи чекає, а тоді каже:

— Гаразд, я швидко.

Вона заходить у душ і починає зачиняти непрозорі дверцята.

— Ні.

— Треба зачинити дверцята, бо вода все тут позаливає.

— Ні.

— Ти можеш дивитися на мене крізь скло, я ж тут.

Вона зі стуком зсуває дверцята, і я бачу тільки її розмиті обриси. Це не справжня Ма, а якась хоха, що видає дивні звуки.

Я гупаю в скло і не можу збагнути, як відчинити дверцята, а тоді до мене доходить, і я різко розсуваю їх.

— Джеку...

— Мені не подобається, коли ти всередині, а я зовні.

— Тоді залазь сюди.

Я починаю плакати.

Ма витирає мені обличчя рукою, і сльози розлітаються навсібіч.

— Вибач, вибач. Мабуть, я занадто поспішаю, — каже вона, обіймаючи мене, від чого я весь мокрію. — Нема вже чого плакати.

Як я був малий, то ніколи не плакав без поважної причини. Але Ма залізла в душ і зачинилася там від мене — це цілком поважна причина.