Эмма Донохью - Кімната

— Це сушарка для рук, бачиш? Хочеш спробувати? — Ма всміхається мені, але я дуже втомився, щоб усміхатися. — Ну, добре, витри руки своєю футболкою.

Тоді вона загортає мене в синю ковдру, і ми виходимо в коридор. Я хочу роздивитися на машину, де, яку в’язниці, замкнено бляшанки, пакетики та шоколадні плитки. Проте Ма тягне мене в кімнату до капітана, щоб далі вести з ним розмову.

Минає ще кількасот годин, і Ма нарешті ставить мене на ноги. Я весь тремчу, бо почуваюся зле через те, що мені доведеться спати не в Кімнаті.

Нас зараз відвезуть до лікарні, але ж це наш давній план «А»: хвороба, вантажівка, лікарня. Ма кутається в синю ковдру. Мені здається, що це ковдра, в якій був я, хоч та ковдра й досі на мені, тож у Ма якась інша. Патрульна машина подібна до тієї, що привезла нас сюди, однак я вже не впевнений у цьому. Речі в Зовні якісь дивні. На вулиці я спотикаюся й мало не падаю, проте Ма вчасно мене підхоплює.

Ми ідемо в машині. Коли я бачу, як назустріч нам суне автомобіль, щоразу заплющую очі.

— Вони ідуть по другий бік дороги, — каже Ма.

— По який другий бік?

— Бачиш оту смугу посередині? Вони завжди мають їхати по той бік від неї, а ми — по цей, щоб не зіткнутися.

Раптом машина зупиняється. Двері відчиняються, і всередину заглядає істота без обличчя. Я скрикую.

— Джеку, Джеку, — заспокоює Ма.

— Це зомбі.

Я притуляюся лицем до її пузика.

— Я лікар Клей. Ласкаво просимо в Камберленд, — промовляє істота без обличчя найнижчим з усіх голосів, що їх мені доводилося чути коли-будь. — Це маска, щоб не заразити вас. Хочеш побачити, що під нею?

Істота піднімає білу тканину, і я бачу всміхненого чоловіка з темно-бурим обличчям та крихітним чорним трикутником на підборідді. Він опускає маску досить різко. Його слова проходять крізь білу тканину:

— Ось і вам по масці.

Ма бере маски.

— А навіщо вони нам?

— Подумайте, скільки всього літає довкола, з чим ваш син, певно, ще жодного разу не контактував.

— Гаразд.

Ма натягає одну маску на себе, а другу на мене, накинувши її петлі на мої вуха. Мені не подобається, як маска тисне на обличчя.

— Я не бачу, щоб щось літало довкола, — шепочу я Ма.

— Тут повно мікробів.

А я думав, що мікроби є тільки в Кімнаті; не знав, що у світі їх теж повно.

Ми входимо у великий освітлений будинок. Гадаю, ми ще в одному поліційному відділку, але це не так. Я бачу істоту, яку звуть координаторка приймального відділу. Вона друкує на... Я знаю, це комп’ютер, бо бачив його в Телевізорі. Всі тут схожі на людей з медичної планети, однак я мушу пам’ятати, що вони справжні.

Раптом я помічаю найкрутішу на світі річ — здоровенне скло з ріжками, де замість бляшанок і шоколадок — живі рибки. Вони плавають і ховаються в камінні. Я тягну Ма за руку, проте вона не йде за мною, бо розмовляє з координаторкою приймального відділу, яка має табличку з ім’ям Пілар.

— Послухай, Джеку.

Це каже лікар Клей. Він опускається вниз, зігнувши коліна, і стає схожим на велетенську жабу. Навіщо він це зробив? Голова лікаря тепер поруч з моєю; його волосся розкучмане, завдовжки з чверть цаля. На лікаревому обличчі вже немає маски — тільки на моєму і Ма.

— Нам треба оглянути твою мамуню он у тій кімнаті навпроти, розумієш? — каже він мені.

А хіба він її ще не оглянув?

Ма хитає головою:

— Джек піде зі мною.

— Лікарка Кендрик — це наша чергова ординаторка — має просто зараз узяти на аналіз вашу кров, сечу, волосся, нігті, мазки з ротової порожнини, піхви, анального отвору... Боюся, що...

Ма зачудовано дивиться на нього, а тоді видихає.

— Я буду он там, — мовить вона мені, показуючи на двері, — і відразу почую, як ти мене кликатимеш, гаразд?

— Ні, не гаразд.

— Ну, будь ласка. Ти був такий сміливий Джекерджек, побудь ще трохи, добре?

Я міцно чіпляюся за неї.

— Хм-м, може, він піде з вами, а ми поставимо ширму? — пропонує лікарка Кендрик.

У неї жовтаве волосся, зібране в пучок.

— Це телевізор? — шепочу я до Ма. — Отам.

Телевізор куди більший за той, що в Кімнаті. Він показує танці, і кольори в ньому значно яскравіші.

— Ну, власне, так, — відповідає Ма. — А можна йому посидіти в приймальні? Це трохи відпружить його.

Жінка на ім’я Пілар за столом розмовляє телефоном; вона всміхається мені, та я вдаю, ніби не помічаю цього. Тут багато стільців, і Ма вибирає один для мене. Я дивлюся, як вона йде з лікарями. Щоб не побігти слідом, я хапаюся за стільця.

У телевізорі показують планету футболу: гравці бігають у здоровенних наплічниках і шоломах. Цікаво, це відбувається насправді чи лише намальоване? Я дивлюся на скло з рибками, але воно надто далеко, і рибок я не бачу, хоч вони мають бути там, бо не вміють ходити. Двері, куди зайшла Ма, зачинені не надто щільно, і мені здається, ніби я чую її голос. Навіщо вони беруть у неї кров, сечу й нігті? Вона все ще там, дарма що я її не бачу. Зрештою, як не бачив і тоді, коли вона залишалась у Кімнаті, поки я втілював наш план Великої Втечі. Старий Нік утік у своїй вантажівці, його немає ні в Кімнаті, ні в Зовні. Я не бачу його й у телевізорі. Від цих роздумів мені починає боліти голова.