Эмма Донохью - Кімната

Але мої слова тонуть у риданні. Я й сам їх не чую.

Позаду нас іще одна машина — точнісінько така, як наша. З неї виходять поліціанти.

— Сиди тут, Джеку, — каже офіцерка Оу, відчиняючи дверцята. — Ми зараз знайдемо твою ма.

Я підстрибую, проте її рука утримує мене в машині. «Я з вами», — хочу сказати я, але замість слів з мене ллються самі сльози.

Офіцерка Оу дістає великий ліхтар і вмикає його:

— Цей поліціант побуде з тобою...

У машину втискається обличчя, якого я раніше не бачив.

— Ні!

— Трохи відсунься від нього, — каже офіцерка Оу чоловікові.

— Лютувальна лампа! — пригадую я, але запізно: вона вже пішла.

Щось рипить, і задня частина машини злітає вгору. Багажник — ось як це зветься.

Я обгортаю руками голову, щоб у неї ніщо не проникло — ні лиця, ні вогні, ні звуки, ні запахи. Ма, Ма, не вмирай, не вмирай, не вмирай...

Я лічу до ста, як казала мені офіцерка Оу, але нітрохи не заспокоююся. Потім я рахую до п’ятисот, однак і це не допомагає. Плечі в мене підскакують і трусяться — певно, від холоду. Куди ж поділася ковдра?

Лунає жахливий звук. Це на передньому сидінні сякається поліціант. Злегка всміхнувшись мені, він засуває паперову хусточку в носа. Я відвертаюся.

Крізь вікно я спостерігаю за темним будинком. Частина його тепер відчинена, хоч раніше, здається, була зачинена. Це гараж — здоровенний темний квадрат. Я дивлюся на нього нескінченно довго, сотні годин, і мені від цього вже коле в очах. Хтось виходить з темряви. Це ще один поліціант, якого я досі не бачив. За ним іде офіцерка Оу, а поруч з нею...

Я гамселю у дверцята машини, не знаючи, як їх відчинити. Я силкуюся розбити скло, проте в мене нічого не виходить.

— Ма, Ма, Ма, Ма, Ма, Ма, Ма, Ма...

Ма відчиняє дверцята, і я мало не випадаю з машини. Вона підхоплює мене й обіймає. Це справді вона, жива на всі сто відсотків.

— Нам удалося, — каже вона, коли ми обоє сідаємо на заднє сидіння. — Власне, тобі вдалося.

Я мотаю головою:

— Я переплутав усі пункти в нашому плані.

— Ти врятував мене, — каже Ма, цьомаючи мої очка й міцно притуляючи до себе.

— Він повертався сюди?

— Ні, я сиділа сама й чекала. То були найдовші години в моєму житті. А тоді двері вибухнули, і я подумала, що в мене розірветься серце.

— Лютувальна лампа!

— Ні, вони використали рушницю.

— Я теж хотів побачити вибух.

— Він тривав лише якусь мить. Ти ще побачиш коли-небудь вибух, обіцяю. — Ма широко всміхається. — Тепер ми можемо робити все, що захочемо.

— Чому?

— Бо ми вільні.

Мені паморочиться в голові, а очі склепляються самі собою. Мені так хочеться спати, що моя голова, боюся, от-от відпаде.

Ма шепоче мені у вухо, що нам треба ще поговорити з іншими поліціантами. Та я, притискаючись до неї, кажу:

— Я хочу спати.

— Дуже скоро нас де-небудь покладуть.

— Ні, я хочу спати в Ліжку.

— Маєш на увазі те, що лишилося в Кімнаті?

Ма відкидається й дивиться мені в очі.

— Еге. Я вже побачив світ і дуже стомився.

— О, Джеку, — каже вона, — ми туди більше ніколи не повернемося.

Машина від’їздить, а я гірко плачу й не можу спинитися.

фіцерка Оу іде на передньому сидінні, її вигляд тепер зовсім інакший. Вона повертається й, усміхнувшись мені, каже:

— А ось і наш відділок.

— Сам виберешся? — питає Ма. — Далі я понесу тебе.

Вона відчиняє дверцята, і всередину заходить холодне повітря. Я зіщулююся. Ма витягає мене, ставить на ноги, і я б’юся вухом об машину. Ма несе мене на стегні, а я тримаюся за її плечі. Навколо темно, та раптом спалахують вогні — швидко-швидко, як феєрверк. — Стерв’ятники, — каже офіцерка Оу.

Де?

— Ніяких знімків! — кричить поліціант.

Яких ще знімків? Я не бачу ніяких стерв’ятників — самі лише обличчя людей, що тримають у руках чорні грубі палиці і якісь палахкотючі машинки. Люди щось кричать, але я їх не розумію. Офіцерка Оу намагається накинути на мою голову ковдру, проте я скидаю її. Ма біжить, я весь трушуся. Нарешті ми заходимо в будинок. Тут у тисячу разів яскравіше — я аж затуляю руками очі.

Підлога вся виблискує, але не так, як у Кімнаті; стіни пофарбовані в синій колір, а ще тут дуже гамірно. Скрізь сновигають люди, і моїх друзів поміж них немає. Я бачу якийсь предмет, схожий на освітлений зореліт. Усередині нього багато всяких речей, як-от пакетики з чипсами і шоколадні плитки, що лежать на маленьких квадратиках. Я підходжу ближче, щоб розгледіти й помацати їх, але вони за склом. Ма тягне мене за руку.