Эмма Донохью - Кімната

— Проходьте, осюди, — каже офіцерка Оу.

Тепер ми в кімнаті, де значно тихіше. Здоровезний товстун мовить:

— Щиро перепрошую за пресу. Ми вдосконалили магістральну систему, але вони придбали ці нові сканери стеження...

Він простягає нам руку. Ма ставить мене на підлогу і смикає його за руку вгору-вниз, як це роблять люди в Телевізорі.

— А ви, добродію, з усього видно, надзвичайно хоробрий юнак.

Товстун дивиться на мене. Але ж він мене зовсім не знає. І чому це він називає мене юнаком? Ма сідає на стілець, зовсім не схожий на наші стільці, і бере мене на коліна. Я хочу погойдатися, однак це не Крісло-Гойдалка. Тут усе не так.

— Уже пізно, — каже товстун, — і у вашого сина садна. Їх треба обробити, тож вас чекають у Камберлендській клініці. Це дуже добра лікарня.

— А що це за лікарня?

— Е, психіатрична.

— Але ж ми не...

Тут він уриває Ма:

— Вони нададуть вам усю потрібну допомогу. Звісно ж, конфіденційно. Однак тепер я хотів би якнайдетальніше обговорити вашу заяву, коли ви не проти.

Ма киває.

— Послухайте, деякі питання можуть видатися вам неприємними. Чи хотіли б ви, щоб офіцерка Оу була присутня під час нашої розмови?

— Ні, — відповідає, позіхаючи, Ма.

— Вашому синові сьогодні ввечері довелося багато пережити. Може, йому ліпше почекати зовні, доки ми...

Таж ми й так у Зовні.

— Добре, — каже Ма, загортаючи мене в ковдру, і ту ж мить звертається до офіцерки Оу, яка виходить з кімнати: — Тільки не зачиняйте дверей.

— Гаразд, — каже офіцерка Оу й залишає двері прочиненими.

Ма розмовляє з товстуном, він називає її на одне з її імен.

Я дивлюся на стіни, що стали якимись кремовими, наче безбарвними. На них висять таблички в рамках з безліччю слів, на одній з них зображено орла, який промовляє: «Небо не має меж». Хтось проходить у двері, і я підхоплююся. Шкода, що їх не зачинили.

Мені так хочеться посмоктати моні, але Ма тягне свою футболку вниз.

— Не тепер, — шепоче вона, — я розмовляю з капітаном.

— А коли це сталося? Пам’ятаєте число? — питає він.

Ма хитає головою:

— Наприкінці січня. Навчання в коледжі почалося лише кілька тижнів перед тим...

Я хочу моні і знову задираю футболку Ма. Цього разу вона зітхає й дозволяє мені посмоктати. Я скручуюся калачиком коло її грудей.

— Може, ви... е-е-е... хотіли б?.. — питає капітан.

— Ні, далі, — відповідає Ма.

Я смокчу з правої циці. Молока там мало, та я не хочу міняти цицю, бо Ма може сказати «досить», а мені ж іще не досить.

Ма розповідає й розповідає про Кімнату, про Старого Ніка і про все інше, але я дуже втомився, щоб слухати. Заходить жінка і щось говорить капітанові.

Раптом Ма вигукує:

— Що, якісь проблеми?

— Ні-ні, — відповідає капітан.

— Тоді чому вона в нас утупилася? — Ма міцно притискає мене рукою. — Я годую свого сина. З вами все гаразд, пані?

Може, у Зовні вони не знають про смоктання моні. Може, це якась таємниця.

Ма ще довго розмовляє з капітаном. Я намагаюся заснути, проте лампи тут світять дуже яскраво і заважають мені.

— Що таке? — питає Ма.

— Ми мусимо якнайшвидше повернутися в Кімнату, — кажу я, — мені потрібен Унітаз.

— Усе гаразд, тут теж є вбиральня.

Капітан показує нам дорогу. Ми проходимо повз дивовижну машину, і я торкаюся скла там, де лежать шоколадні плитки. О, як би мені хотілося знати код, щоб дістати їх!

Тут один, два, три — аж чотири унітази, і всі вони стоять у великій кімнаті з чотирма мийницями й багатьма дзеркалами. Унітази в Зовні і справді мають накривки на бачках, тому я не можу заглянути всередину. Попісявши, Ма встає, а тоді зненацька чується жахливий рев. Я починаю плакати.

— Усе гаразд, — каже вона, витираючи моє обличчя долонями. — Це лише автоматичний змив. Дивись, унітаз має маленьке вічко. Крізь нього він бачить, що ми підвелися, і спускає воду. Розумно, правда?

Але мені зовсім не подобається цей розумний унітаз, що розглядає наші задки.

Ма змушує мене зняти труси.

— Я випадково трохи обкакався, коли Старий Нік ніс мене, — кажу я.

— Не хвилюйся, — відповідає вона й учиняє напрочуд дивно — кидає мої труси у смітницю.

— Але...

— Вони тобі більше не знадобляться: ми купимо нові.

— У неділю?

— У будь-який день, коли тільки забажаємо.

Як дивно. Я б волів у неділю.

Крани схожі на ті, що були в Кімнаті, тільки форма в них неправильна. Ма пускає воду, змочує туалетний папір і витирає мені ноги й задок. Вона суне руки під машинку, і звідти б’є струмінь гарячого повітря, точнісінько як з вентиляційного отвору в Кімнаті, тільки гарячіший. Знову чути шум.