Эмма Донохью - Кімната

— Саме так. Одначе, коли рибалка йде налови, вона нишпорить у будинку і знаходить свій гребінець...

— Ха-ха.

— Вона знову біжить на скелі і пливе в море.

— Ні.

Ма пильно дивиться на мене:

— Тобі не подобається ця казка?

— Русалці не треба було тікати.

— Ну, заспокойся. — Ма пальцем витирає сльозу в моєму оці. — Я забула сказати, що вона, звісно ж, узяла з собою свого сина Джекерджека, обв’язавши його своїм волоссям. А коли рибалка повернувся, вдома вже нікого не було, і він більше їх не бачив.

— А він потонув?

— Хто, рибалка?

— Ні, Джекерджек, коли опинився під водою.

— О, не хвилюйся, — каже Ма, — він же наполовину риба, пам’ятаєш? Він уміє дихати під водою.

Вона встає глянути, котра година. Годинник показує восьму двадцять сім.

Я лежу в Шафі вже цілу вічність, але сон мене не бере. Ми співаємо пісень і молимося.

— Прочитай якусь забавлянку, — прошу я. — Будь ласочка!

Я вибираю «Дім, що збудував собі Джек» [11] Переклад О. Мокровольського. , бо він найдовший.

Читаючи, Ма весь час позіхає:

Тут я сам швиденько промовляю кілька рядків:

Я вмить замовкаю.

Перших слів Старого Ніка я не чую.

— М-м-м... вибач, — каже Ма, — ми їли карі. Я подумала, чи не можна... — Її голос звучить дуже високо. — Чи не можна було б поставити нам витяжку чи щось таке?

Старий Нік нічого не відповідає. Гадаю, вони сидять на Ліжку.

— Ну, бодай невелику, — каже Ма.

— Ха, а це ідея! — вигукує Старий Нік. — І хай собі сусіди сушать голову, з якого це дива я раптом почав готувати собі гостру їжу в майстерні.

Думаю, це знову сарказм.

— О, вибач, — каже Ма, — я про це забула...

— Може, мені ще прилаштувати на даху блискучу неонову стрілку?

Цікаво, як світиться стрілка?

— Мені справді дуже шкода, — каже Ма, — я не подумала, що запах, тобто витяжка, може...

— Гадаю, ти просто не розумієш, як тобі тут добре, — мовить Старий Нік. — Чи не так?

Ма не відповідає.

— Живеш не в підвалі, маєш природне світло, вентиляцію. Де-не-де, запевняю тебе, зроблено відтулини. Свіжа садовина, туалетні речі... Тобі досить клацнути пальцями — і з’явиться все, що треба. Скільки дівчат подякували б долі за такі умови, де безпечно, як у батька за плечима. Особливо з дитиною...

Це він про мене?

— Ані тобі п’яних водіїв, що змушують хвилюватися, — веде далі він, — ані торгівців наркотиками, ані збоченців...

Тут Ма швидко його уриває:

— Дарма я почала розмову про ту витяжку, це було тупо з мого боку, усе в нас чудово.

— Ну, от і гаразд.

Якийсь час вони мовчать.

Я лічу зуби, але щоразу збиваюся. Виходить то дев’ятнадцять, то двадцять, а потім знову дев’ятнадцять. Я кусаю язика, аж стає боляче.

— Звісно, все з часом сходить нінащо. Це світова річ. — Голос Старого Ніка звучить тепер віддалено, бо той, мабуть, десь коло Ванни. — Цей стик пожолобився. Треба буде почистити його піском і знову зашпарувати. І отут, дивись, основу підлоги вже видно.

— Ми до речей ставимося бережно, — каже Ма якнайтихіше.

— Не досить бережно. По корку не можна багато ходити. Я планував, що тут житиме одна малорухлива людина.

— То ти лягаєш чи ні? — питає Ма якимось дивним високим голосом.

— Черевики лише зніму.

Крізь рохкіт я чую, як щось падає на Підлогу.

— Я тут дві хвилини, а ти вже засипала мене своїми проханнями...

Лампа гасне.

Старий Нік починає скрипіти Ліжком. Я рахую до дев’яноста семи. Мені здається, що я пропустив один раз, і я перестаю рахувати.

Я лежу прислухаючись, хоча в Кімнаті цілковита тиша.

У неділю на обід у нас довгожуйні бублики з желе й арахісовою пастою. Ма виймає з рота свого бублика — у ньому стирчить якийсь гостряк.

— Нарешті, — каже вона.

Я витягаю цей предмет — він увесь жовтавий, з темно-бурими плямами.

— Поганий Зубчик?

Ма киває. Вона пробує язиком дірку в роті. Це все дуже дивно.

— Ми можемо засунути його назад і приклеїти борошняним клейстером.

Проте Ма хитає головою й широко всміхається.

— Я рада, що він випав, тепер не болітиме.

Ще хвилину тому він був частиною її, а тепер уже ні. Отакої!

— Гей, знаєш що? Як покладеш його під свою подушку, вночі прилетить невидима фея і оберне його на гроші!