Эмма Донохью - Кімната

— Мені вушка болять, — кажу я Ма, і її брови зводяться вгору. — У вушках надто тихо.

— А, це тому, що ми не чуємо всіх звичних звуків. Немає ні потоку теплого повітря, ні гудіння холодильника.

Я граюся поганим Зубчиком, ховаючи його в різних місцях — під Комодом, у рис або за пляшку Мийного Засобу. Я намагаюся забути, куди сховав його, а потім радію знаходячи. Ма ріже всі зелені боби, що були в Морозилці; навіщо їй так багато?

Раптом я згадую приємну новину, почуту минулої ночі.

— Ой, Ма, льодяник!

Вона все ще ріже боби.

— Він у смітті.

Чому він залишив його там? Я підбігаю до Смітниці, натискаю на педаль, накривка підскакує зі звуком бем , але ніякого льодяника там не бачу. Я риюся в апельсинових шкірках, рисі, рагу й пакетах.

Ма бере мене за плечі:

— Облиш.

— Він приніс мені цю цукерку як недільний подарунок, — кажу я їй.

— Це непотріб.

— Ні, ні!

— Та він коштує, певно, центів п’ятдесят. Він хотів з тебе поглузувати.

— Я ніколи ще не смоктав льодяників.

Я скидаю її руки зі своїх плечей.

На Плиті нічого не можна розігріти, бо немає електрики. На обід ми їмо слизькі морожені боби; на смак вони ще гірші, ніж варені. Одначе ми мусимо їх з’їсти, а то вони розморозяться й зіпсуються. Про мене, хай псуються, хоч це й марнотратство.

— Почитати тобі «Зниклого Кролика»? — питає Ма після того, як ми вмилися холоднющою водою.

— А коли нам увімкнуть електрику?

— Вибач, але я не знаю.

Ми лягаємо в Ліжко, щоб зігрітися. Ма задирає весь свій одяг, і я напиваюся досхочу спочатку з лівої, а тоді з правої циці.

— А якщо в Кімнаті ставатиме холодніше і ще холоднішіше?

— Ні, не ставатиме. Затри дні розпочнеться квітень, — каже Ма, міцно притискаючи мене до себе. — Надворі зробиться тепліше.

Ми дрімаємо, проте я швидко прокидаюся. Дочекавшись, коли Ма міцно засне, я вибираюся з Ліжка і знову риюся в Смітниці.

Я знаходжу льодяник майже на самому споді: він наче червона кулька. Я мию руки й льодяник, бо він весь у рагу. Я знімаю целофанову обгортку і смокчу, смокчу його — це найсолодша річ, що я їв коли-будь! Цікаво, чи в Зовні все таке смачне?

Якби я втік, то став би стільцем, і Ма не змогла б знайти мене серед інших стільців. Або обернувся б на невидимця і приклеївся б до нашого Дахового Віконця, а вона дивилася б крізь мене. Або став би манюсінькою пилиночкою і залетів би їй у носа, а вона чхнула б, і я б вилетів.

Тут я помічаю, що очі Ма розплющені.

Я ховаю льодяника за спину.

Вона знову заплющує очі.

Я знову смокчу, довго-довго, хоч мене вже трохи нудить. Нарешті в моїх руках лишається сама паличка, і я викидаю її в Смітницю.

Коли Ма встає, то не згадує про льодяника; мабуть, вона спала, коли її очі розплющилися. Вона знову намагається засвітити Лампу, але марно. Вона каже, що залишить її ввімкненою, щоб ми відразу ж побачили, коли з’явиться струм.

— Ану ж він з’явиться посеред ночі і світло нас розбудить?

— Не думаю, що це станеться посеред ночі.

Ми граємо в кеглі М’ячиком-Стрибунцем і Паперовим М’ячем, збиваючи пляшечки з-під вітамінок. На них натягнуті голови всяких істот — Дракона, Чужинця, Принцеси, Крокодила; я зробив їх, коли мені було чотири роки. Виграю здебільшого я. Потім я вправляюся в додаванні, відніманні, діленні та множенні, записуючи найбільші з обчислених результатів. Ма шиє мені дві нові ляльки з маленьких шкарпеток, що їх я носив, коли був немовлям; вона стібками вишиває на їхніх обличчях усміхнені роти і прикріплює ґудзики замість очей. Я вмію шити, але мені це не дуже подобається. Шкода, що я не пам’ятаю себе немовлям і не знаю, яким був.

Я пишу листа Губці Бобу, малюючи самого себе і Ма на задньому плані, яка танцює, щоб зігрітися. Ми граємо у фотографа, пам’ятайка та рибалку. Ма пропонує зіграти в шахи, проте від них мені пухне мозок, і вона погоджується на шашки.

Мої пальці зовсім задубіли, і я кладу їх у рота. Ма каже, що там повно мікробів, і змушує мене знову вимити руки крижаною водою.

Ми робимо багато намистинок з тіста, але не можемо нанизати їх на разок, доки вони не засохнуть і не затверднуть. Ми майструємо зореліт з коробок і відерець; клейка стрічка майже закінчилася, одначе Ма каже:

— Ех, що вже там!

І ми використовуємо останній шматок.

Дахове Віконце помалу темніє.

На вечерю в нас прілий сир і розтала броколі. Ма каже, що я мушу поїсти, а то мені стане ще холодніше.

Вона кладе в рота дві болегамівні пігулки, запиваючи їх великим ковтком води.