Эмма Донохью - Кімната

Коли я прокидаюся, то бачу, що все ще лежу в Шафі, а кругом непроглядна темрява.

Цікаво, чи Старий Нік ще тут? І де льодяник?

Правило каже: залишайся в Шафі, аж поки по тебе прийде Ма.

Цікаво, якого кольору той льодяник? Чи можна розрізняти кольори в темряві?

Я намагаюся знову заснути, але в мене не виходить.

Ану ж я висуну голову, щоб просто...

Я відчиняю дверцята, повільнісінько і тихісінько. Чути лише, як гуркоче Холодильник. Я встаю на Підлогу, ступаю один крок, два кроки, три. Раптом моя нога натрапляє на щось — о-о-о-о-о-о-ой! Я піднімаю ту річ і бачу, що то черевик, велетенський черевик. Я дивлюся на Ліжко — там він, Старий Нік; його обличчя, здається, витесане з каменю. Я простягаю палець, однак не торкаюся до нього, а просто тримаю палець дуже близько.

Його очі спалахують білиною. Я відстрибую, кинувши черевика. Зараз він закричить, думаю я, але він широко всміхається, показуючи великі блискучі зуби, і каже:

— Привіт, синку.

Я не знаю, що...

Аж тут лунає голоснющий крик Ма; ніколи ще не чув, щоб вона так репетувала, навіть під час наших щоденних вправ.

— Біжи, біжи від нього геть!

Я кидаюся в Шафу, вдаряюся головою — ай-я-яй , а вона все кричить:

— Біжи від нього геть!

— Стули пельку! — каже Старий Нік. — Стули пельку!

Він узиває її всякими словами, однак я не чую їх через вереск. Нарешті її голос стишується.

— Припини дзявкати! — каже він.

Але Ма замість слів вимовляє ммммммм. Я двома руками тримаюся за те місце на голові, де вдарився.

— Ти просто безмозка курка, ось ти хто.

— Я можу поводитися тихо, — каже Ма майже пошепки.

Я чую її уривчасте дихання.

— Ти знаєш, як тихо я можу поводитися, коли ти його не чіпаєш. Це єдине, про що я тебе прошу.

Старий Нік гучно чмихає:

— Ти починаєш просити про всяку всячину. Щоразу, тільки-но я відчиняю двері.

— Це все заради Джека.

— Ага, так-так, тільки не забувай, звідки він узявся.

Я нашорошую вуха, але Ма нічого не відповідає.

Якісь звуки. Він дістає одяг? Ні, певно, взуває черевики.

Після того як він іде від нас, я не сплю. Я не стуляю очей у Шафі всю ніч. Я довго-довго чекаю, проте Ма по мене так і не приходить.

Я дивлюся на Дах, аж тут він несподівано піднімається вгору і в Кімнату вдирається небо, а ракети, і корови, і дерева падають мені на голову...

Ні, я лежу в Ліжку, крізь Дахове Віконце просочується світло; мабуть, уже ранок.

— Це просто поганий сон, — каже Ма, гладячи мою щоку.

Я трохи посмоктав моні, однак не багато, ліва циця смачнюща. Тут я все згадую і, повернувшись у Ліжку, шукаю нових слідів на шиї Ма, але не знаходжу.

— Мені дуже шкода, що я вийшов з Шафи вночі.

— Я знаю.

Чи означає це, що вона мене прощає? Раптом я згадую ще дещо.

— А що таке «виродок»?

— Ой, Джеку.

— А чому він сказав, що зі мною щось не так?

Ма стогне.

— З тобою все добре, — каже вона, цьомаючи мене в носика.

— Але чому тоді він сказав це?

— Він просто хотів мене розлютити.

— Чому?..

— От ти полюбляєш грати машинками, кульками та іншими цяцьками. Ну, а він полюбляє грати на моїх нервах.

Ма стукає себе по голові. Я не знаю, як це — грати на нервах.

— А чому він сказав, що сидить без роботи?

— Ну, він її, мабуть, втратив.

А я думав, що втрачати можна речі, як-от наші кнопки з набору. У Зовні, мабуть, усе влаштовано зовсім інакше.

— А чому він сказав: «Не забувай, звідки він узявся»?

— Ох, дай мені спокій хоч на одну хвилинку, добре?

Я лічу подумки: один бегемот, два бегемоти, але всі шістдесят секунд це питання крутиться в моїй голові.

Ма наливає собі склянку молока, а мені не наливає. Вона дивиться в Холодильник — світла там немає, і це дивно. Вона зачиняє дверцята.

Хвилина минула.

— То чому він сказав: «Не забувай, звідки він узявся»? Хіба не з Небес?

Ма вмикає Лампу, але вона чомусь теж не світиться.

— Він мав на увазі, чий ти.

— Я твій.

Ма злегка всміхається.

— Можливо, лампочка перегоріла?

— Не думаю.

Ма труситься від холоду і йде перевірити Обігрівач.

— А чому він сказав, щоб ти не забувала про це?

— Ну, він думає, що ти його.

— Ха! От безклепко!

Ма дивиться на Обігрівач.

— Електрику відімкнули.

— Як це?

— Електричного струму немає.

Дивний сьогодні день!

Ми їмо пластівці, чистимо зуби, вдягаємося й поливаємо Вазон. Ми набираємо Ванну води, проте вона просто крижана, і нам доводиться митися в одязі. Дахове Віконце трохи світлішає, але не дуже. Телевізор теж не працює, і мені так бракує моїх друзів. Я вдаю, ніби вони з’являються на екрані, і поплескую по них пальцями. Ма пропонує вдягти ще одну сорочку і штанці, щоб зігрітися. І дві пари шкарпеток. Ми довго-довго-предовго бігаємо по Доріжці, а тоді Ма велить мені зняти одну пару шкарпеток, бо мої пальці в них хлюпають.