Эмма Донохью - Кімната

— На жаль, не вийде, — каже Ма.

— Чому?

— Бо зубна фея не знає, де наша Кімната.

Ма дивиться немов крізь стіни.

У Зовні є все. Коли я думаю про щось — наприклад, про лижі, вогнища, острови, ліфти чи цяцьки, то пригадую, що ці всі речі справжні. Усі вони в Зовні. Ця думка мене втомлює. Так само й люди — пожежники-вчителі-злодії-немовлята-святі-футболісти та всі-всі інші. Вони всі насправді існують у Зовні. Але мене там немає, мене і Ма, лише нас там немає. Чи ми й досі справжні?

Після вечері Ма розповідає мені про Ганса і Ґретель, про те, як упав Берлінський мур, і про Румпельштільцхена. Мені подобається, що королева мусить відгадати ім’я цього маленького чоловічка, щоб він не забрав у неї дитину.

— А ці історії правдиві?

— Які саме?

— Про мати-русалку, про Ганса з Ґретель і всі інші.

— Ну, — каже Ма, — не в буквальному розумінні.

— Що?

— Ці історії чарівні; вони не про справжніх людей, що ходять вулицями в наші дні.

— Значить, це все вигадка?

— Ні, ні. Історії — це просто різновид правди.

Моє обличчя морщиться від спроб зрозуміти, про що вона торочить.

— А Берлінський мур справжній?

— Авжеж, такий мур був, але тепер його нема.

Я такий зморений, що, певно, розірвуся на дві половинки, як Румпельштільцхен.

— Спи й насни гарні сни, а жуків усіх жени, — каже Ма, зачиняючи дверцята Шафи.

Не думаю, що я вирубався, бо зненацька до мене долинув гучний голос Старого Ніка.

— Але вітаміни... — каже Ма.

— Таж це грабунок серед білого дня.

— Хочеш, щоб ми захворіли?

— Це все велетенське дурисвітство! — вигукує Старий Нік. — Якось я дивився передачу про вітаміни — всі вони однаково опиняються в унітазі.

Хто опиняється в Унітазі?

— Просто хочу сказати, що якби ми ліпше харчувалися...

— А, он ти про що. Скиглиш, скиглиш, скиглиш...

Я бачу його в дверну щілину: він сидить на краю Ванни.

Голос Ма лютішає.

— Іду в заклад, що утримувати нас дешевше, ніж собаку. Нам навіть взуття не потрібне.

— Ти й не уявляєш, яке тепер життя. Думаю, ти навіть не знаєш, звідки беруться гроші.

Якийсь час вони мовчать.

Потім Ма питає:

— Що ти маєш на увазі? Гроші взагалі чи...

— Шість місяців...

Його руки згорнуті, вони здоровенні.

— Уже шість місяців, як я сиджу без роботи, а ти хоч про щось потурбувалася?

Тепер я бачу і Ма, вона підходить до нього.

— Що сталося?

— Наче це когось хвилює.

— Ти шукаєш іншої роботи?

Вони витріщаються одне на одного.

— Ти заліз у борги? — питає вона. — Як же ти збираєшся...

— Стули пельку.

Я так боюся, що він знову зробить їй боляче. Від страху з мого горла вихоплюється якийсь звук.

Старий Нік дивиться простісінько на мене. Він ступає крок, потім ще один і ще, а тоді стукає в дверцята. Я бачу тінь від його руки.

— Гей, ти там, — звертається він до мене.

У моїх грудях — калать-калать. Я міцно обіймаю коліна і зціплюю зуби. Мені хочеться залізти під Ковдру, проте я не можу; я не можу нічого зробити.

— Він спить, — каже Ма.

— Вона тримає тебе в шафі не тільки вночі, а й удень?

Тебе означає мене. Я чекаю, що Ма скаже «ні», але вона мовчить.

— Це якось неприродно.

Я бачу його очі: вони геть бліді. Чи бачить він мене? Чи перекинусь я в камінь від його погляду? І що мені робити, як він відчинить дверцята? Гадаю, я міг би...

— Мені здається, що це неправильно, — каже він Ма, — ти жодного разу не дозволила мені глянути на нього, відколи він народився. Він що, двоголовий виродок чи ще хто?

Чому він так каже? Я мало не висунувся з Шафи, щоб показати йому, що голова в мене одна.

Ма загороджує собою щілину; я бачу, як крізь тканину її спальної футболки проступають лопатки.

— Він просто сором’язливий.

— Нема чого мене соромитися, — каже Старий Нік. — Я ж і пальцем його не зачепив.

Чому він мав би чіпати мене пальцем?

— От, купив йому цього неймовірного джипа. Я хлопців знаю, сам був такий. Ну-бо, Джеку.

Він назвав мене на ім’я.

— Ну-бо, вилазь, і отримаєш льодяника.

Льодяника!

— Лягаймо ліпше в ліжко, — каже Ма дивним голосом.

По обличчю Старого Ніка перебігає смішок.

— Я знаю, що тобі треба, любонько.

Що треба Ма? Це щось зі списку?

— Ну ж бо, хутчіш, — знову каже вона.

— Хіба твоя мама не вчила тебе добре поводитися?

Лампа гасне.

Але ж Ма не має мами.

Ліжко гучно скрипить — це він укладається.

Я натягаю на голову Ковдру й затуляю вуха, щоб нічого не чути. Я не хочу лічити скрипів, проте лічу.