Эмма Донохью - Кімната

Я підходжу до неї ближче і прислухаюся до її дихання. Я стою лише за один цаль від неї; моє волосся торкається її носа, і вона затуляє обличчя рукою, а я відступаю назад.

Я не миюсь у Ванні сам, я тільки вдягаюся.

Минають довгі-предовгі години, сотні годин. Ма встає попісяти, однак нічого не каже. Її обличчя відчужено-байдуже. Я вже поставив склянку води поруч з Ліжком, але Ма, не звертаючи на неї уваги, забирається під Перину.

Я ненавиджу, коли вона в Забутті, зате мені подобається, що я можу дивитися Телевізор цілий день. Спочатку я вмикаю його дуже тихо, проте згодом додаю звуку. Якщо я надто довго витріщатимуся в Телевізор, то обернуся на зомбі, але Ма сама сьогодні схожа на зомбі, навіть не дивиться на екран. Сьогодні показують «Боба-будівельника», «Дивовижних домашніх улюбленців!» і «Барні». Я підходжу до кожного і торкаюся, щоб повітатися. Барні та його друзі повсякчас обіймаються, і я підбігаю, щоб опинитися між ними, проте іноді спізнююся. Сьогоднішня серія присвячена казці про змію, що приповзає вночі й обертає старі зуби на гроші. Мені хочеться побачити Дору, але сьогодні вона не приходить.

У четвер ми завжди перемо, однак я не можу прати сам, а Ма лежить і лежить на простирадлах, не встаючи.

Мені знову хочеться їсти. Я дивлюся на Годинник, але він показує тільки дев’яту сорок сім. Мультики закінчилися, тож я дивлюся футбол і планету, де люди виграють усякі призи. Пишноволоса жінка, сидячи на своєму червоному дивані, розмовляє з чоловіком, що колись був чемпіоном з боксу. Я перемикаюся на іншу планету, де жінки тримають у руках намиста, розповідаючи, які вони вишукані. Ма, натрапляючи на цю планету, називає їх «п’явками». Проте сьогодні вона мовчить і навіть не помічає, що я все дивлюся й дивлюся Телевізор, а мій мозок уже починає помалу смердіти.

Як може Телевізор показувати картинки справжніх речей?

Я уявляю, як усі вони літають у Космічному Просторі поза нашими стінами: диван, і намиста, і хліб, і болегамівні пігулки, і літаки, і всі-всі люди — боксери, і одноногий чоловік, і пишноволоса жінка. Вони пролітають повз наше Дахове Віконце, а я махаю їм рукою. Та ось уже летять хмарочоси, а за ними корови, а далі кораблі й вантажівки; там, певно, страшна штовханина. Я перелічую всі речі, що можуть нагнатися на нашу Кімнату. Мені спирає дух, і я заходжуся рахувати свої зуби — зліва направо вгорі, потім справа наліво внизу, а тоді назад. Щоразу в мене виходить двадцять, але я думаю, що, може, помилився.

Коли Годинник показує дванадцяту нуль чотири, я йду обідати й обережно відкриваю бляшанку з консервованими бобами. Цікаво, прокинулася б Ма, якби я порізав руку і покликав її на допомогу? Ніколи ще не їв холодних бобів. Я з’їдаю дев’ять бобин і відчуваю, що наївся. Решту я кладу у відерце, щоб вони не зіпсувалися. Кілька бобин прилипло до дна бляшанки, і я наливаю туди води. Може, Ма встане згодом і відшкребе їх. А може, вона буде голодна і скаже: «О, Джеку, який ти в мене розумник, що залишив мені у відерці бобів».

Я вимірюю Лінійкою інші предмети, однак мені важко самому додавати числа. Я перевертаю Лінійку, уявляючи собі, що то акробатка в цирку. Тоді я бавлюся Дистанційкою. Спрямовуючи її на Ма, я шепочу:

— Прокинься.

Але вона не прокидається.

Повітряна Кулька вже зовсім здулася; вона гойдається на пляшці з-під сливового соку майже під самісіньким Даховим Віконцем. Світло через це стає бурим і блискучим. Повітряна Кулька боїться Дистанційки, бо в неї гострий кінчик, тому я кладу її в Шафу і зачиняю дверцята. Я кажу речам у Кімнаті, що все буде гаразд, бо Ма завтра отямиться. Я читаю собі п’ять книжок, тільки «Алісу» — зовсім трішки.

Сьогодні я не кричу, щоб не турбувати Ма. Я думаю, що це не страшно, як не покричиш один день.

Потім я знову вмикаю Телевізор, рухаю Антену, і зображення планет робиться трохи чіткішим. На екрані показують перегони; я люблю дивитися, як машини мчать на величезній швидкості, та це хутко набридає, бо вони сотні разів проїжджають по тому самому колу. Мені хочеться розбудити Ма і спитати її, невже справжні люди й речі літають у Зовні навколо нас, але боюся, що вона розсердиться. Ану ж Ма не отямиться, навіть якщо я почну її трясти? Тому я не чіпаю її. Я підходжу дуже близько — з-під подушки видніє частина її обличчя і шия. Сліди пальців стали тепер багряними.

Натовкти б цьому Старому Нікові товсте гузно! Відімкнути б Дистанційкою Двері, вилетіти б зі свистом у Космічний Простір, купити б усе, що треба, у справжніх крамницях і принести Ма.