Эмма Донохью - Кімната

Ма зводить очі на екран, але там уже показують машину, що мчить попід горою.

— Ні, перед цим, — кажу я, — в нього була наша пляшечка з болегамівними пігулками.

— Ну, певно, то була така ж, як у нас, але не наша.

— Ні, наша.

— Таких пляшечок повно-повнісінько.

— Де?

Ма дивиться на мене, потім знову на свою сукню і натягає облямівку.

— Наша пляшечка стоїть на Полиці, а інші...

— У Телевізорі? — питаю я.

Вона спускає погляд на нитки й намотує їх на маленькі картки, щоб сховати у Швацький Набір.

— Знаєш що? — підстрибую я. — Знаєш, що це значить? Він іде в Телевізор.

У Телевізорі знову показують медичну планету, але я вже не дивлюся.

— Старий Нік, — пояснюю я, щоб Ма не подумала, ніби я кажу про чоловіка в жовтому шоломі. — Коли його тут немає, тобто вдень, знаєш що? Він перебуває в Телевізорі. Там він купує в крамниці наші болегамівні пігулки і проносить їх сюди.

— Приносить, — поправляє мене Ма, встаючи. — У цьому разі правильно казати «приносить», а не «проносить». Пора спати.

Ма заводить пісню «Ти путь мені вкажи в мою оселю», та я не підспівую.

Мені здається, що вона не розуміє, як це все приголомшливо. Той здогад не йде мені з голови, коли я вдягаю спальну футболку, чищу зуби і навіть коли смокчу цицю, лежачи поруч з Ма в Ліжку. Я відриваю рота від соска й питаю:

— Як так виходить, що ми ніколи не бачимо його в Телевізорі?

Ма позіхає й сідає.

— Весь час дивимося, одначе ніколи не бачимо його; як же так?

— Його там немає.

— Але пляшечка, де він її дістає?

— Не знаю, — каже Ма дивним голосом.

Думаю, вона прикидається.

— Ти маєш знати. Ти все знаєш.

— Послухай, це зовсім не важливо.

— Це важливо, і мені не байдуже! — майже кричу я.

— Джеку...

Джеку — що? Ну, що це означає?

Ма відкидається на подушки.

— Це дуже важко пояснити.

Я думаю, що вона може, але просто не хоче.

— Ти можеш, бо мені вже п’ять.

Ма повертає обличчя до Дверей.

— Ти хочеш знати, де купують пляшечки з пігулками? Добре, я скажу — в крамниці. І він теж купив їх там. І приніс сюди як недільний подарунок.

— У телекрамниці? — Я зиркаю на Полицю, щоб перевірити, чи пляшечка й досі там. — Але ж болегамівні пігулки справжні...

— Вони зі справжньої крамниці, — каже Ма і тре очі.

— Як це?..

— Гаразд, гаразд, гаразд!

Чому вона кричить?

— Слухай. Те, що ми бачимо в телевізорі, — картинки справжніх речей.

Це найдивовижніша річ, що я чув коли-будь. Ма затуляє собі рота рукою.

— І Дора справжня-справжнісінька?

Ма забирає руку.

— Ні, на жаль. Багато чого в телевізорі — звичайнісінькі картинки, як-от Дора: вона просто намальована. Однак інші люди, з лицями, як у нас, — справжні.

— Справжні люди?

Ма киває:

— І всякі місцини, як-от ферми, ліси, аеропорти та міста, теж справжні...

— Ні-і.

Ну, от нащо вона мені бреше?

— І де ж вони?

— Скрізь, — відповідає Ма. — Зовні.

Вона відкидає голову назад.

— Поза Ліжковою Стіною? — зачудовано дивлюся я на неї.

— Поза нашою Кімнатою. — Ма показує в іншому напрямі, на Кухонну Стіну, а тоді окреслює пальцем коло.

— То крамниці й ліси літають у Космічному Просторі?

— Ні. Забудь про це, Джеку. Не треба було мені...

— Ні, треба. — Я вперто трясу її за коліно і прошу: — Розкажи мені.

— Не сьогодні. Я не можу дібрати правильних слів, щоб усе тобі пояснити.

Аліса каже, що не може пояснити, хто вона, бо сама не своя. Вона знає, ким була сьогодні зранку, але відтоді кілька разів мінялася.

Ма раптово встає і бере з Полиці болегамівні пігулки. Гадаю, вона хоче перевірити, чи це ті пігулки, що й у Телевізорі. Однак, відіткнувши пляшечку, Ма ковтає одну пігулку, а за нею — ще одну.

— А завтра ти зможеш дібрати слів?

— Уже восьма сорок дев’ять, Джеку. Просто ляж, будь ласка, в ліжко.

Вона зав’язує мішок зі сміттям і ставить його біля Дверей.

Я лягаю в Шафі, але сон мене не бере.

Нині один з тих днів, коли Ма в Забутті.

Вона точно не встане. Вона тут, і водночас її немає. Вона залишається в Ліжку, поклавши подушки на голову.

Дурнуватий Пісюнчик устає, і я опускаю його вниз.

Я з’їдаю свою сотню пластівців і залажу на стілець, щоб помити миску й Розтоплену Ложку. Коли я закручую кран, стає дуже тихо. Цікаво, чи приходив учора ввечері Старий Нік? Мабуть, ні, бо мішок зі сміттям стоїть біля Дверей. Утім, може, він усе-таки з’являвся, але не забрав з собою сміття? Може, Ма не в Забутті. Може, він стиснув її шию ще сильніше і тепер вона...