Эмма Донохью - Кімната

Нарешті все стихає. Я думаю, що він заснув. Цікаво, а Ма теж засинає, коли він вирубається, чи пильнує, аж поки він піде? Ану ж вони обоє сплять і тільки я не сплю? Дивно. Я можу встати, вилізти з Шафи, а вони й не дізнаються. Можу намалювати їх обох у Ліжку або зробити щось іще. Цікаво, як вони сплять — поряд чи на різних кінцях Ліжка?

І тут мені в голову стукає жахлива думка. А що, як він теж смокче в Ма? Ма йому дозволяє чи каже: «Нізащо на світі, це тільки для Джека»?

Якщо він нап’ється молока, то може зробитися справжнім!

Мені хочеться схопитись і закричати.

Я намацую на Дистанційні пускову кнопку й тисну на неї; загоряється зелена лампочка. Було б добре, якби чарівна сила Дистанційки змусила колеса Джипа закрутитися просто на Полиці. Тоді Старий Нік прокинеться з несподіванки, ха-ха.

Я натискаю на кнопку «вперед», проте нічого не відбувається. Тю, я ж забув висунути антену. Я витягаю її на всю довжину і знову натискаю на кнопку, але Дистанційка однаково не працює. Тоді я виставляю антену в щілину — тепер вона зовні, а я всередині. Я тисну на кнопку і чую слабенький звук. Це, певно, у Джипа закрутилися колеса, і тут...

ГЛ-ГА-Л-Л-Л-Л-АХ!

Старий Нік реве. Я ніколи ще не чув, щоб він так ревів. Він згадує Ісуса, але ж це зробив не малий Ісус, а я. Спалахує Лампа — і світло крізь щілину б’є мені в очі. Я їх зажмурюю, кидаюсь назад і ховаюся з головою під Ковдру.

Старий Нік горланить:

— Ти що задумала?

Голос у Ма заспаний, вона каже:

— Що, що таке? Тобі наснився поганий сон?

Я кусаю Ковдру — м’яку, немов сірий хліб у моєму роті.

— Хотіла мені щось заподіяти, так? — Його голос стишується. — Я вже тобі казав, що як ти...

— Я спала, — відповідає йому Ма приглушеним тоненьким голоском. — Ось глянь, глянь, будь ласка, — це дурний джип звалився з полиці.

Джип зовсім не дурний.

— Вибач, — промовляє Ма, — мені дуже шкода. Треба було поставити його деінде, тоді б він не впав. Я справді дуже, дуже, страшенно...

— Гаразд.

— Подивись, засвітімо світло...

— Ні, — відповідає Старий Нік. — З мене досить.

Ніхто нічого не каже; я рахую: один бегемот, два бегемоти, три бегемоти...

Бі-біп — Двері відчиняються, а потім грюкають: бум. Він пішов собі.

Лампа клацає і гасне.

Я обмацую підлогу біля Шафи, шукаючи Дистанційку, і виявляю жахливу річ. Її антена стала короткою і гострою, мабуть, вона зламалася.

— Ма, — шепочу я.

Відповіді немає.

— Дистанційка зламалася.

— Спи, — лунає її голос, такий хрипкий і лячний, що мені здається, ніби це не вона.

Я п’ять разів перелічую свої зуби, і щоразу в мене виходить двадцять, але я рахую знов і знов. Жоден зубчик не болить, однак, можливо, заболить, коли мені буде шість.

Не знаю, я, либонь, таки заснув, бо за якийсь час, здається, прокинувся.

Я досі в Шафі, кругом темно. Ма ще не перенесла мене в Ліжко. Чому?

Я штовхаю дверцята і прислухаюся до її віддиху. Вона спить. Вона ж не може гніватись уві сні, правда?

Я заповзаю під Перину і лягаю поруч з Ма, не торкаючись її. Коло неї так тепло.

ранку, поїдаючи вівсянку, я помічаю на шиї в Ма плями.

— У тебе шия брудна.

Ма саме п’є воду; коли вона ковтає, її шкіра рухається. Насправді це не бруд, принаймні я так думаю.

Я набираю трохи вівсянки, але вона дуже гаряча, тож я випльовую її назад у Розтоплену Ложку. Гадаю, це Старий Нік залишив на шиї Ма плями. Я силкуюся щось сказати, проте в мене нічого не виходить. Я роблю ще одну спробу.

— Вибач, що цієї ночі через мене звалився Джип.

Я підводжуся зі стільця, і Ма бере мене на коліна.

— Чого ти хотів цим досягти? — питає вона й досі хрипким голосом.

— Показати йому.

— Що?

— Я був, я був, я був...

— Усе нормально, Джеку. Заспокойся.

— Але Дистанційка зламалася, а ви всі на мене гніваєтеся.

— Послухай, — каже Ма. — Мені нема діла до твого джипа.

Я дивлюся на Ма і здивовано кліпаю.

— Це був подарунок.

— Я гніваюся, — її голос звучить усе голосніше й писклявіше, — бо ти розбудив його.

— Кого — Джипа?

— Ні, Старого Ніка. — Вона так голосно промовляє його ім’я, що я аж здригаюся. — Ти настрахав його.

— Він злякався мене?

— Він не знав, що це ти, — каже Ма. — Старому Нікові здалося, що я хотіла на нього напасти, скинувши йому на голову щось важке.

Я затискаю рота і носа, але мій регіт усе одно просочується назовні.

— Це не смішно, це геть не смішно.