Эмма Донохью - Кімната

— На старт! Увага! Вперед!

Наші роти широко розтуляються, і ми щосили гукаємо-кричимо-репетуємо-галасуємо-волаємо-зіпаємо-лементуємо на все горло. Сьогодні я верещу як ніколи; мої легені розтяглися, бо мені вже п’ять.

Наостанці ми кажемо ш-ш-ш, прикладаючи пальці до губ. Якось я запитав Ма, навіщо ми прислухаємося, і вона відповіла: «Про всяк випадок».

Тоді я роблю малюнки-натирки виделки, Гребінця, слоїкових покришок та швів моїх джинсів. Найліпше до цього підходить лінійований папір, а от туалетний більше годиться на звичайні малюнки. Сьогодні я малюю кота і папугу, ігуану і єнота, Санта-Клауса, і мураху, і Щасливця, і всіх своїх телевізійних друзів по черзі, і себе самого — короля Джека.

Закінчивши, я змотую туалетний папір назад у рулон, щоб ним можна було витирати наші сідниці. Від іншого рулону я відрізую клаптик, щоб написати листа Дорі. Але спершу мені доводиться підстругати Гладеньким ножем червоного олівця. Я сильно натискаю на олівець, бо він такий короткий, що від нього майже нічого не лишилося. Я пишу дуже добре, тільки іноді перевертаю букви задом наперед: «Позавчора мені виповнилося п’ять, ти можеш з їсти останній шматочок торта, проте ми не маємо для нього свічок. З любов’ю Джек».

На слові «торта» папір трохи порвався.

— Коли Дора його одержить?

— Ну, — каже Ма, — гадаю, за кілька годин лист потрапить у море, а звідти його викине на берег...

Її слова звучать дуже смішно, бо вона смокче льодяний кубик, щоб притишити біль у поганому Зубчику. Берег і море є тільки в Телевізорі, однак я думаю, що, коли послати листа, вони ненадовго стануть справжніми. Я змиваю какавельки, і лист пливе за водою.

— А хто його знайде? Дієго?

— Мабуть. І відвезе його своїй сестрі у перших — Дорі...

— У своєму джипі-сафарі. Ж-ж-ж крізь джунглі.

— Тож вона одержить твого листа завтра вранці. Найпізніше — в обід.

Льодяний кубик уже не так випирає за щокою Ма.

— Покажи!

Ма висуває язика — на ньому лежить маленький кубик.

— Думаю, що в мене теж є поганий зубчик.

Але Ма лише зойкає:

— Ой, Джеку.

— Ні, правда-преправда. Ой-ой-ой.

Вона міниться на обличчі.

— Як хочеш посмоктати лід, то смокчи, і не треба нічого вигадувати.

— Круто.

— Не лякай мене так.

Загалом я й не збирався її лякати.

— Може, він заболить, коли мені буде шість.

Дістаючи з Морозилки кубики, Ма голосно зітхає:

— Брехушку, брехушку, в тебе довге вушко.

Але я не брешу, а тільки прикидаюся.

Увесь день дощить, Бог на нас геть не дивиться. Ми співаємо пісні «Штормова погода», «Дощ із чоловіків» і ще одну про те, як пустеля сумує за дощем.

На вечерю в нас рибні палички з рисом. Я чавлю лимон, хоч він і не справжній, а пластиковий. Якось у нас був справжній лимон, та він надто швидко скінчився. Ма закопує шматочок своєї рибної палички в ґрунт Вазона.

Увечері планети мультиків немає — мабуть, тому, що темно, а на телебаченні немає ламп. Сьогодні я обираю кулінарну програму, але там показують несправжню їжу, бо в них немає консервних бляшанок. Вона і він усміхаються одне одному й готують м’ясо з пирогом та якісь зелені пучки навколо інших зелених пучків. Потім я перемикаю на планету фітнесу, де люди в спідній білизні на різних машинах багато разів поспіль виконують ті самі рухи. Думаю, що їх там замкнули. Однак ця передача швидко закінчується, і на екрані з’являються відчайдухи; вони зводять будинки найрізноманітніших форм і фарбують їх у мільйони барв. Будинки схожі на безліч з’єднаних між собою Кімнат. Люди в Телевізорі живуть переважно в них, проте іноді виходять назовні й потрапляють у погоду.

— А що, як ми переставимо ліжко туди? — каже Ма.

Я зачудовано дивлюся на неї, а потім туди, куди вона показує.

— Але ж то Телевізійна Стіна.

— Це ми її так називаємо, — каже Ма, — однак ліжко, певно, влізе туди, між унітазом і... хоч нам доведеться трішки посунути шафу. Тоді ми поставимо на її місце комод, а на нього — телевізор.

Я щосили хитаю головою.

— Тоді ми нічого не побачимо.

— Побачимо, ми ж сидітимемо отут, у кріслі-гойдалці.

— Погана ідея.

— Гаразд, забудьмо про це, — каже Ма, складаючи руки на грудях.

Жінка в Телевізорі плаче, бо її будинок став жовтим.

— Може, їй більше подобається бурий? — питаю я.

— Ні, — каже Ма. — Вона плаче від щастя.

Це дивно.

— Може, вона щасливо-сумна, як ти тоді, коли в Телевізорі грає прекрасна музика?

— Ні, вона просто ідіотка. Вимикаймо вже телевізор.