Эмма Донохью - Кімната

— Ще щось? — питає Ма й додає: — Добре, ти й так молодець. От тільки там ішлося про квотування , а не про кодування.

— А яка різниця?

— Кодування — це коли якесь повідомлення за допомогою спеціальних знаків роблять таємним, а квотування...

Я широко позіхаю.

— Ну, це не важливо. — Ма всміхається і вимикає Телевізор.

Ненавиджу, коли картинка зникає і екран знову стає сірим. Тієї миті мені завжди хочеться плакати.

Я залажу на коліна до Ма, яка сидить у Кріслі-Гойдалці, і наші ноги переплітаються. Ма — чаклунка, що обернулася на велетенського кальмара, а я принц Джекерджек, що кінець кінцем тікає від неї. Ми лоскочемо одне одного, Ма підкидає мене на нозі, а тоді ми зображаємо шпичакуваті тіні на Ліжковій Стіні.

Після цього я пропоную зіграти в Братчика Кролика, що завжди спритно обводить круг пальця Братчика Лиса. Він лягає на дорозі, вдаючи з себе мерця, а Братчик Лис нюхає його і каже: «Я не тягтиму його додому, він надто смердючий...»

Ма обнюхує мене з голови до ніг і мерзенно кривить лице, а я силкуюсь не сміятися, щоб Братчик Лис не здогадався, що я насправді живий. Але все одно я завжди заходжуся зо сміху.

Я хочу почути кумедну пісеньку, і Ма починає:

Я донесхочу смокчу моні на Ліжку, проте мій ротик засинає. Ма переносить мене в Шафу й підтикає коло моєї шиї Ковдру, та я від неї звільняюся.

Мої пальці вистукують ритм по червоному канту.

Раптом лунає бі-біп — це Двері. Ма схоплюється й ойкає — мабуть, вона вдарилася головою. Вона щільно зачиняє Шафу.

Усередину вдирається холодне повітря; я думаю, що це трохи Космічного Простору. Пахне воно смачно. Двері видають звук пам — отже, Старий Нік зайшов.

Мені вже не до сну. Я стаю навколішки й дивлюся крізь щілину, але бачу тільки Комод, Ванну і краєчок Стола.

— На вигляд апетитне, — долинає товстий голос Старого Ніка.

— О, це просто залишки іменинного торта, — каже Ма.

— Треба було нагадати мені, я б приніс йому що-небудь. Скільки йому вже, чотири?

Я чекаю, коли Ма виправить його, проте вона цього не робить.

— П’ять, — шепочу я.

Однак, вона, певно, мене почула, бо підходить до Шафи і сердитим голосом промовляє:

— Джеку!

Старий Нік сміється; я й не знав, що він уміє сміятися.

— Та воно вміє розмовляти.

Чому він сказав воно , а не він?

— Хочеш вийти й поміряти нові джинси?

Він питає не Ма, а мене. У моїх грудях нестримно калатає — тук-тук , тук-тук , тук-тук.

— Він уже майже заснув, — зауважує Ма.

Але ж я не сплю. Шкода, що я прошепотів слово «п’ять» і він мене почув; було б мені сидіти тихо-тихо.

Вони про щось розмовляють, от тільки, на жаль, нічого не чути.

— Гаразд, гаразд, — каже Старий Нік. — Можна взяти шматочок?

— Він уже несвіжий. Але якщо хочеш...

— Ні, забудь про це, головна тут ти.

Ма не каже нічого.

— Я просто розсильний, виношу ваше сміття, ходжу по дитячий одяг, забираюся вгору сходами, щоб почистити від снігу ваше дахове віконце, завжди до ваших послуг, пані...

Я думаю, що він сказав це з сарказмом; сарказм — це коли тон розмови не збігається з тим, про що говорить людина.

— І на тому дякую. — Голос Ма якийсь чужий. — Це робить наше життя значно яскравішим.

— Ну-ну, образити людину легко, правда ж?

— Вибач. Дуже дякую.

— Наче зуби хто вирвав, — каже Старий Нік.

— Дякую за харчі й джинси.

— Пусте.

— Ось тобі тарілка. Може, середина ще не засохла.

Я чую, як щось дзвякає — мабуть, вона дає йому торт. Мій торт.

По якійсь хвилині Старий Нік бурмоче:

— Так, зовсім зачерствів.

Його рот набитий моїм тортом.

Лампа клац , і я підстрибую з несподіванки. Темряви я не боюся, але мені не подобається, коли вона настає раптово. Я лягаю під Ковдру й чекаю.

Під Старим Ніком повсякчас скрипить Ліжко; я слухаю і лічу скрипи п’ятірками, на пальцях; сьогодні їх двісті сімнадцять. Мені доводиться рахувати, аж поки він тяжко зітхає й замовкає. Я не знаю, що б сталося, якби я не рахував, бо я завжди рахую.

А що відбувається в ті ночі, коли я сплю?

Не знаю — може, Ма тоді веде лік.

Після двохсот сімнадцяти западає тиша.

Я чую, як вмикається Телевізор; показують планету новин; я бачу крізь щілину танки, і це не дуже цікаво. Я кладу голову під Ковдру. Ма і Старий Нік ще трохи розмовляють, проте я їх не слухаю.