Эмма Донохью - Кімната

О п’ятій п’ятдесят сім я кажу:

— Ма, вже майже шоста.

Вона встає, щоб приготувати вечерю, проте сама нічогісінько не їсть. Джип і Дистанційка чекають у Ванні, бо тепер там сухо і це їхня потайна печера.

— Знаєш, а Джип помер і відлетів на Небеса, — кажу я, швидко зжовуючи свої шматочки курятини.

— Он як!

— А потім уночі, коли Бог заснув, Джип чкурнув звідти і спустився бобовим стеблом у нашу Кімнату, щоб побачитися зі мною.

— Який спритник!

Я з’їдаю три зелені бобини і відпиваю великий ковток молока, а тоді їм іще три бобини; трійками вони їдяться значно швидше. Звісно, якщо ковтати їх п’ятірками, то буде ще швидше, але я не можу цього робити, бо вп’ятьох вони не пролазять у моє горло. Одного разу, коли мені було чотири рочки, у списку покупок Ма написала: «Зелені боби / інша замор, зелен, город.», а я закреслив слова «Зелені боби» помаранчевим олівцем, і вона подумала, що це дуже смішно. Наостанці я їм м’який хліб, бо мені подобається тримати його в роті, як жуйку.

— Дякую, дитя Ісусе, особливо за курячі шматочки, — кажу я. — І, будь ласка, ніяких зелених бобів ще довго-предовго. Гей, а чому ми дякуємо дитяті Ісусові, а не йому?

— Кому?

Я киваю на Двері.

Обличчя Ма стає злим, хоч я й не назвав його імені.

— За що ми маємо йому дякувати?

— Ти ж одного вечора подякувала йому за харчі, за те, що він прибрав сніг і купив штанці.

— Не підслуховуй.

Іноді, коли вона справді розлючена, її рот майже не розтуляється.

— Це була вдавана подяка.

— А чому?..

Вона мене уриває:

— Він тільки приносить нам усяку всячину. Це не з його волі росте пшениця в полі.

— У якому полі?

— Не з його волі світить сонце, іде дощ і все інше.

— Але ж, Ма, хліб не приходить до нас із полів.

Вона міцно стискає губи.

— Чому ти сказала?..

— Час дивитися телевізор, — відтинає вона.

Сьогодні в нас кліпи, обожнюю їх. Зазвичай Ма дивиться відео-ролики разом зі мною, однак не сьогодні. Я стрибаю на Ліжко і вчу Джипа та Дистанційку теліпати ногами. Сьогодні я дивлюся Ріанну, Ті-Ай, Леді Ґаґу і Каньє Веста.

— Чому репери носять чорні окуляри навіть уночі? — питаюсь я в Ма. — У них що, очі болять?

— Ні, вони просто хочуть видаватися крутими. І щоб фанати не дивилися їм весь час в обличчя, бо вони такі знамениті.

Я нічого не розумію.

— А чому фанати знамениті?

— Та не фанати, а співаки.

— А вони що, не хочуть бути знаменитими?

— Ну, гадаю, хочуть, — каже Ма і встає, щоб вимкнути Телевізор. — Проте їм бажається побути й на самоті.

Посмоктавши трохи моні, я прошу Ма дозволити мені взяти з собою в Ліжко Джипа і Дистанційку, бо вони ж мої друзі, але вона не дозволяє. Вона каже, що поки я спатиму, вони постоять на Полиці.

— Ще задавлять тебе вночі.

— Ні, не задавлять, вони обіцяють.

— Послухай, зробімо так: поставмо джип на полицю, і ти спатимеш з дистанційкою, бо вона маленька, особливо якщо сховати антену. Домовилися?

— Домовилися.

Я забираюся в Шафу, і ми розмовляємо крізь щілину.

— Боже, благослови Джека, — каже Ма.

— Боже, благослови Ма і зроби так, щоб у неї не боліли зубчики. Боже, благослови Джипа й Дистанційку.

— Боже, благослови книжки.

— Боже, благослови все, що є тут, у Космічному Просторі і ще раз Джипа. Ма?

— Га?

— А куди ми діваємося, коли засинаємо?

Я чую, як вона позіхає.

— Ми залишаємося тут.

— А сни? Вони що, з Телевізора? — Я чекаю відповіді, але Ма не відповідає. — Може, ми переселяємося в Телевізор, коли нам сняться сни?

— Ні. Нікуди ми не переселяємося. Ми весь час тут.

Її голос лине ніби здалеку.

Я лежу верчика, торкаюся пальцями кнопок Дистанційки і шепочу:

— Не можете заснути, маленькі кнопочки? Усе гаразд, посмокчіть трішки моні.

Я прикладаю їх до своїх сосків, і вони по черзі смокчуть. Я майже зовсім заснув.

Бі-біп. Це Двері.

Я напружено прислухаюся. У Кімнату потрапляє холодне повітря. Якби я висунув голову з Шафи, то крізь Двері побачив би зірки, і зорельоти, і планети, і прибульців, що снують усюди у своїх НЛО. Мені б так хотілось, так хотілось, так хотілось їх побачити!

Бум — це зачинилися Двері, і Старий Нік розказує Ма, що якихось речей не було, а за інші правлять несусвітні ціни.

Цікаво, чи подивиться він на Полицю і чи побачить там Джипа. Так, то він проніс його мені, але навряд чи сам з ним грався. Він не знає, як Джип зривається з місця, коли я вмикаю Дистанційку, — врумммм.

Ма і Старий Нік розмовляють зовсім недовго. Клац — Лампа гасне, і під Старим Ніком скрипить ліжко. Сьогодні задля різноманіття я рахую не п’ятірками, а одиницями, проте збиваюся з ліку і знову переходжу на п’ятірки. Так швидше, і в мене виходить триста сімдесят вісім скрипів.