Люко Дашвар - Молоко з кров'ю

Чоловікові гарний настрій — як корова язиком злизала. Став посеред кабінету вимріяного, ногою цеглину жбурнув. «Недосяжна, — врешті знайшов слово, яке шукав увесь цей рік, коли думав і думав про свою Марусю і ніяк не міг збагнути природи її бажань і сподівань. — Недосяжна і незбагненна, як зірка… Мабуть, ніколи і нікому не підкориться до останку, і все ж — моя. Мене обрала з усіх. Усе село заздрить, бо ні в кого немає такої. — розсміявся подумки. — Та і я — не останній. Чекай, Марусю. Я ще свого доб'юся. Бути того не може, щоби ти не розтанула». І пішов за нею.

На голу вулицю вийшли, посередині стали.

— Ну, що, жінко? Який дім обираємо?

Маруся на однакові будинки глянула. Десять. По п'ять на кожному боці вулиці.

— А хто у нас за сусідів буде?

— Не знаю. Старостенко мені першому дав волю обирати. Іншим на тижні розподілятиме. Ветеринар має тут жити, дочка бухгалтерська з сім'єю, вчителька англійської, мабуть, німець, якщо з горбоносою ожениться…

— Та ні, — каже. — Німець тут не житиме.

— Чому?

— Нема чого йому тут робити, — відрізала. Знову на будинки глянула. — Обирай, Льошо, будь-який. Такі вони мені всі…

— Які? — напружився.

— Гарні, — сказала і пішла у степ. Льошка услід. Воно й дійсно, від нової вулиці до центру Рокитного степом швидше.

Сонце почервоніло і сховалося, наче засоромилося. Степ паморочив голови трав'яним духом, колов стернею ноги, зривався пташиними співами і, наче за птахами услід, кликав у рівні, мов випрасувані простирадла, безкраї простори.

Льошка обняв Марусю за плечі, і вони отак ішли — двоє як одне — живим, дихаючим степом.

— Сумуєш чи мені здається? — обережно запитав.

— Усе добре, — відповіла, повні груди повітря набрала, на степ глянула. — Оце і наші душі можна розрівняти, як той степ. Щоби ніде ні бугорка. Щоби — усе як по маслу. Щоби — як треба радіти, то душа мусила б радіти, а не плакати.

Він глянув на Марусю скоса, брови звів. «Та що ж за думки з болями у тій голові блукають?! — вразився. — Чому… Чому ніколи не довіриться, не виплачеться, не розкаже?»

— А твоя душа…

— Геть зім'ялася, — всміхнулася сумно. — Оце я праску знайшла… Важку. Чавунну. Рівняю її, дурну, рівняю, а вона усе не піддається.

— Марусю… Чуєш! — захвилювався, як пацаня наївне. — Я усе зрозумію… Усе. Ти тільки розкажи, що душу гризе. Хіба я тобі чужий? Я — половина твоя. Відірвеш мене від себе — не виживу. Ти чого така? Що не так?

— Усе добре, — каже. — То я жартую.

— Та де?

Зупинилася, обняла Льошку, в губи поцілувала.

— Оце питав, що хочу…

— Питав…

— Не взагалі, а конкретно. Зараз, — і гарячим від неї пашить, як від грубки зимою.

— Кажи. Усе зроблю, — знітився.

— Роби! — на стерню впала, поділ безсоромно задерла, ноги міцні у різні боки. — Роби! І щоби донечка була. Хлопця потім заведемо.

— Донечка? Чому донечка? — заметушився, штани стягує, а голови не втратив — зирк по боках: а раптом хтось іще у вечірньому степу загубився, як оце вони з Марусею, то тоді треба б обережніше — не годиться майбутньому голові колгоспу, як якомусь халамиднику, у степу з жінкою качатися.

— Намисто коралове хочу їй подарувати, — прошепотіла. Очі заплющила — наче зім'яту душу замкнула.

Зазвичай німець за день пачку «Пегаса» викурював, а як Маруся йому через Старостенка горбоносу Тетянку висватала, так пачки вже не вистачало. Знай смалить як дурний. Голова раз на тракторну бригаду зазирнув серед біла дня, бачить — Стьопка із цигаркою у тракторі колупається. Старостенко аж сірим став.

— Ти що, сучий сину, робиш?! — заверещав, а у Старостенка ж голос грубий, низький, мов контрабас. А це, виходить, з переляку високу ноту взяв. — А як спалахне? — ще вище. — І мастило тут, і соляра!

— Та нічого зі мною не станеться, — захищався Стьопка.

Голова аж сплюнув.

— Тьху, зараза! Та хіба я про тебе?! Я за трактор переживаю! А за тебе хай жінка серце рве! — Згадав про жінку, німця від трактора відтяг, цигарку з рота висмикнув, викинув геть. — То коли вже…

— Дайте хоч підготуватися… Якось воно швидко усе.

— Ти мені, Стьопко, не тягни! Оце ще трохи потерплю. Після жнив не оженишся з горбоносою, шию скручу.

— За що?

— За те, що слова не дотримав. Нам таких цвіркунів, бляха-муха, нетреба!

— Грошей нема. Окуляри треба міняти, а у мене…

— Ти мене цими казками не годуй. Щоби завтра до дівки пішов! Зрозумів?

— Зрозумів, — пробурмотів. — Піду…

Назавтра — пішов.

Тетянка про Старостенків наказ німцю женитися уже тиждень як знала, бо уїдливий секретар парткому Ласочка якось заскочив до клубної бібліотеки, де Тетянка ридала над жіночими романами з восьмої ранку до сьомої вечора, і — у лоба.