— Навіщо?!
— Горілка! — Тетянка їй плачеться. — Три чарки випила, щоб оце батько його без мене до хряка не потяг. І все, про що сумніви мала, на язик скочило!
Ніна Іванівна налила склянку розсолу, поставила перед донькою і наказала:
— Пий і йди!
— Куди?
— До нього.
— А що я йому скажу?
— Та вже досить вам говорити! Набалакалися сьогодні за все! І за моряків, і за жінок, і за хряка, трясця матері! Роби уже щось, бо отак і просидиш до старості.
Гіркі слова повернули бібліотекарці рішучість. Вона перекинула склянку розсолу і пішла до дверей.
— Мамо! Як до ранку не повернуся, значить — чи заміж виходжу, чи втопилася!
— З Богом, доню! — благословила доньку вчителька.
На вулиці уже геть стемніло. Стьопка сидів на лавці та смалив «Пегаса». Тетянка, хитаючись, підійшла, дихнула на німця розсолом і гаряче завірила:
— Німець! Бери мене у жони! Я тебе так любитиму, як тебе ніхто й ніколи любити не буде! — І додала: — А горілку я оце через тебе вперше у житті випила.
— Та не повірю, — озвався Стьопка. Цигарку кинув, на Марусин двір зиркнув — нема нікого і вікно зачинене.
— Щоб я… — схлипнула. — Вино домашнє можу… А горілки — ні.
— Та добре, — знизав плечима. — Оженимося. Старостенко обіцяв свайбу організувати.
Бібліотекарка схлипнула сильніше і припала до німця. Зі степу до Орисиної хати йшли Маруся і Льошка. Легкі, ніби пурхають над землею. Льошка уже дійшов до порога, глянув на вулицю і всміхнувся:
— Дивись, Марусю, яким дисциплінованим німець виявився: наказав йому Старостенко з горбоносою оженитися, він — як піонер!
Маруся побачила Стьопку з Тетянкою на лавці, зітхнула:
— Та, може, хоч це допоможе.
— Ти про що? — не зрозумів Льошка. От завжди Маруся загадки йому загадує.
— Змерзла я щось, — відповіла Маруся, — аж до серця холодно, — до Льошки притулилася. — Треба буде вікно на ніч зачиняти.
Старостенко слова дотримав. І хоч як Тетянин батько його не переконував, що і сам у змозі єдиній доньці гарне весілля влаштувати, голова велів йому мовчати і постановив:
— Та з тобою, Тарасе, усе зрозуміло. А у Степана батьків Бог до себе прибрав. Мати у війну на гранаті підірвалася, Барбуляк-каліка після неї недовго пожив. Хлопець сам, як той будяк, ріс. Так що йому тепер — наче сироті оце одружуватися? Сам поруч із ним на батьківське місце за столом сяду. Як не як, а усі ці роки я йому за опікуна був, і зараз не відмовлюся, зроблю хлопцю гарне весілля. А ти допоможеш. Крапка.
Спочатку хотіли у клубі розгулятися, та до Рокитного саме цирк приїхав, і Тарас Петрович з хлопцями з току за день розчистили захаращене Стьопчине подвір'я і побудували на ньому справжнє весільне шатро з брезентовим тентом. Німець і сам допомагав, навіть подобалося йому це, бо усе підправляв за хлопцями, а ті жартували:
— Та ти, Стьопко, уїдливий, наче і справді німець.
— Один раз женюся, — бурмотів у відповідь.
У переддень весілля продавщиця сільпо виклала перед Стьопкою на прилавок вовняний чеський костюм і сказала:
— Від себе відірвала! Бери, німцю!
— Дякую, — розчулився.
Йшов Рокитним додому з костюмом та парою міцних шкіряних черевиків і думки — роєм. Оце жив-жив, майже до тридцяти років дожив, здається, кожну собаку в Рокитному знав, а якось не довелося з односільчанами близько зійтися. Усе — сам по собі. І Маруся… Л от надумав женитися, так усе село йому — хто слово добре, хто допомогу. І від серця, наче німець їм — рідня кровна. Марусю згадав: «А я тебе оженю, Стьопко. Рівні будемо»… Бач! І тут вона намалювалася. Рівні? «Побачимо», — подумав. У двір зайшов.
— Стьопочко! Де ж ти так довго був? — Тетянчин голосок тоненький.
«Якби не той ніс!» — зітхнув подумки. Окуляри поправив.
— Тетяно! А подивись-но! Гарний я костюм купив чи не дуже?
Та — гарний! І костюм, і біла сорочка, і черевики. Вдягнув уперше в житті костюм — сам себе не впізнав. У піджака плечі підкладні — Стьопка у ньому кремезний і міцний. Тетянка теж не підкачала. Ніна Іванівна доньці власноруч таку сукню злампічила, що рокитнянські дівки за олівці схопилися — фасон скопіювати і точнісінько таку собі пошити, як колись і вони нареченими стануть. Тетянка у двір вийшла, коли Стьопка з хлопцями по неї прийшов, щоб до сільради вести, так усі у дворі й роти пороззявляли — світиться, аж красивою стала, і ніс той — аж ніяк того світла незбагненного не затьмарює.
— У щасті й свиня — королева, — буркнув був Микола, та дівки так на нього цикнули, що він пельку й сі улив.
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу