Люко Дашвар - Молоко з кров'ю

— Гарне…

— Вдягни, — попросив.

Кивнула. До одежної шафи підійшла, перед дзеркалом стала, було за коралі взялася, вже до вуха підняла…

Завмерла. Назад на шию повісила, нове намисто у руках розправила та до грудей приклала.

— Ох і гарне… — серйозно так.

— То вдягни, — Льошка наполягає.

Від шафи відійшла, шкатулку з серванта дістала, відчинила, намисто з гірського кришталю обережно до неї поклала.

Зачинила шкатулку, наче хреста поставила.

— На свято вдягну. Чого таку красу щодня тягати…

Льошка скоріше відчув, ніж зрозумів, — не вдягне.

Ніколи не вдягне. Зітхнув над борщем, ложку-другу сьорбнув і запропонував:

— А хату нову подивитися сходимо? Чи теж — на свята?

— Сходимо, чого ж не сходити.

Нова хата була останньою Льошчиною надією здихатися дивної Марусиної прив'язаності до старої ще бабиної Парасчиної, а потім Орисиної хати з вишнею у дворі та великим бузковим кущем біля паркана. Коли молоді після весілля з тиждень покачалися тут по ліжку, Льошка запропонував молодій дружині:

— Ходімо, Марусю, до моєї хати. У мене і місця більше, і якраз у центрі села. Чого це ми твою мати у малу кімнатку загнали, коли у моєї матері хата порожня стоїть?

Маруся у відчинене віконце глянула.

— Зачекаємо трохи…

Місяць минув, півроку, рік. Знову літо у маківку пече, а Маруся знай одне — зачекаємо. Льошка часу не гаяв. Як став при Старостенкові заступником, то усе дізнавався, коли ж господарство і для нього нову хату збудує, бо залізно знав: у нову власну хату зі старої материної Маруся не те, що піде, — бігтиме й перекидатиметься.

Старостенко Льошку цінував, та вчителі з агрономами Рокитному теж потрібні були. От і довелося рік чекати, поки на новій вулиці край села з'явився рядочок гарненьких цегляних будинків під шифером і голова дозволив заступникові піти до новобудов перед усіма іншими і вибрати собі будь-який із будинків на вулиці.

— Дивись! — вихвалявся Льошка, коли вони з Марусею надвечір врешті дійшли до нової вулиці, за якою одразу розлягався степ. — Можемо, кран асфальтівки жити, можемо другу від дороги вибрати, щоби не чути, як вантажівки гудуть. А можемо аж у крайній оселитися…

Маруся мовчки роздивлялася однакові, як близнюки, нові будинки. Гарні, чого не гарні. Нові. Міцні. Газ є. Навколо кожного буднику — шматок двору голий, як той степ. На вулиці теж— ані деревини, ані кущика. Оце степ, а посеред степу — хати Усі — як на долоні.

— Ох і гола ж вулиця, — сказала.

— Була б стріха, — Льошка їй. — Сад закладемо. Винограду кущів із десять. Корову заведемо, щоби молоко, коли діти… підуть. Квітів перед хатою насіємо…

— Бузок посадимо…

— Можна і бузок…

Схлипнула Маруся, рота рукою затуляє.

— Та ні, — каже. — Не треба бузку. Довго росте. Поки виросте, я й помру.

— Ти чого, Марусю? — здивувався Льошка.

— Та нічого… То я так… Дурне у голову лізе. — Сльозу втерла, чоловіка під руку взяла. — Пішли усередину. Подивимося, як воно там.

Усередині теж гарно. Чого ж не гарно? Веранда під склом, з неї вхід у коридор, з коридору — на кухню й у три окремі кімнати. Одна — велика та світла, метрів двадцять, не інакше. І дві малі — метрів по дванадцять. Чого ж не гарно? Це в Орисиній старій хаті усього дві кімнатки — більша, зі шкіряним диваном та дзеркальною шафою Марусі з Льошкою відійшла, а у малій та темній, як погріб, Орися тулиться. І газова плитка прямо у коридорчику поряд із вішаком, на якому Орисина ватянка скніє.

— Отут зала буде, — Льошка міряв кроками велику кімнату і мріяв. — У мене приятель у кооперації… За місяць може угорську стінку дістати. І м'які меблі.

— І вікна великі…

— І вікна гарні, — погодився.

— І відчиняються легко, — до вікна стала, шпінгалет догори, на шибку надавила. — Гарно…

— Я собі кабінет в одній малій кімнаті хочу зробити, — веде Марусю далі. — Бо Старостенко на той рік точно на пенсію піде… Треба буде господарство приймати. Так, думаю, і вночі працюватиму…

— Це добре, — кивнула.

— Що? — аж став.

— Що головою будеш, — каже.

— А-а-а-а… — всміхнувся і ну вихвалятися. — Чекай, люба… Скоро книжку заведемо.

— Яку книжку?

— Ощадну, — сміється. — Бо грошей у нас, Марусю, буде — купа. От тобі б чого хотілося?

— Коли? — та в очі чоловікові.

— Ну… Не знаю. Взагалі.

— Взагалі то усе маю, — відповіла. Намиста червоного торкнулася.

— А не взагалі. Конкретно.

— Та і конкретно усе маю, — замовкла. — Йдемо вже. — І пішла на голий двір.