Галина Вдовиченко - Ось відкрита долоня [збірник]

– Зараз піде, – запевняє Андрій, міцно стискаючи здоровою рукою пручливе каберне, – нікуде не дінеться…

На ньому синя футболка з написом: «Україна – моя земля». Прооперована, схована в жорстку лангетку рука на перев’язці затуляє останнє слово. Андрієві потрібна допомога, але він не дозволяє нікому втручатися. Та й ніхто з нас не здатний відкоркувати пляшку без штопора, без ножа, голими руками. Нам залишається лише дивитися.

Корок вперто тримається скляного горла.

– Може, іншим разом? – пропонує хтось з дівчат.

На неї дивляться з осудом: нікуди ми не підемо, особливо тепер, коли нічого не виходить, коли той корок ані руш. Андрій має відкрити це непоступливе вино. Однією рукою. Він б’ється з тою пляшкою чимдуж, підохочуючи брата:

– Давай, Сашко! Ще! Ще! Сильніше бий!

І корок не витримує.

– Є! – каже Сашко.

Каберне вибулькує в пластикові стаканчики. Тост: «За перемогу!» Андрій тягне свій ковток через трубочку. Обличчя йому відновлювали канадські пластичні хірурги. Боєць 80-ї аеромобільної бригади, після поранення в Луганському аеропорту він переніс уже кілька операцій голови, руки, ноги. Ще в аеропорту йому ампутував ногу хірург-травматолог, який згодом повернувся на постійне місце роботи – у цей госпіталь, у це відділення, яким керує. Тепер «веде» Андрія. Як і дядю Сашу з «Айдару», який прикривав відхід поранених з аеропорту.

У ті липневі дні підполковник медичної служби разом зі своїми колегами облаштував похідну операційну в Луганському аеропорту. Знеболювального бракувало, траплялися дні, коли пораненим витягали осколки під «дерев’яною» анестезією: «Тримай, брате, патичок у зубах!» Але медикам вдалося неймовірне, вони не втратили жодного з півсотні поранених. Згодом Андрію зі шматочка стегнової кістки лікарі сформували щелепу, з ноги взяли шкіру на понівечену руку…

– Зібрали мене, – каже, – як конструктор. Невдовзі ставитимуть зубні імпланти, усе буде гаразд з обличчям Андрія, уже й чутливість поступово повертається…

– Андрія врятував хірург і велике кохання, – говорить Світлана.

Над ліжком Андрія, між дитячими малюнками, портрет повненької білявки з двома дівчатками. Сім’я.

– З Андрієм зараз брат, а тоді знову дружина приїде, у цій сім’ї своїх не кидають, – це Світлана вже дорогою до «офісу». – А є такі випадки… хай Бог милує. Скажи, Марино?

Марина киває. Були в госпіталі хлопці з обома перебитими руками, і траплялося таке, що дружина приїжджала раз на два місяці, посиділа поруч, навіть на тумбочці не поприбирала – забралася й поїхала. А хлопцю без допомоги ніяк. Його товариші по палаті в туалет водять. Він не може себе обслуговувати, навіть сам води напитися не в змозі.

– А ще трапляється, що родичі пораненого користуються його грошима, – докидає Світлана. – Ми організовуємо збір коштів на лікування, протезування, аж раптом помічаємо: дружина до госпіталя підкатує тільки на таксі, щоразу в гарному новому вбранні, хоча приїхала гола-боса. Є й такі… Одні останнє віддають, інші сподіваються, що за них хтось усе зробить.

Мало не забула, для чого шукала Світлану: мені потрібні координати волонтерів, які шиють «розгрузки». Це слово ще кілька місяців тому мало зовсім інше значення. Принаймні для більшості. А тепер хто ж не знає: «розгрузка» – це військовий спецодяг, розвантажувальний жилет з багатьма кишенями та петлями для необхідних речей. Можна купити за грубі гроші, а можна й пошити – і тут волонтери не пасуть задніх, шиють самі. Записую телефон.

В офісі на прохідній пахне свіжою випічкою: дівчата розрізають на кавальчики величезний гарячий пиріг з капустою. Приніс чоловік, сказав: теща спекла. Повертаємось у корпус з розкладеними в маленькі пакети шматочками. Безрозмірний пиріг – вистачає і хлопцям, і медсестрам, і волонтерам. Запах розбурхує голод, за цілий день ми нічого не їли, і навіть не хотіли.

– Тепер розумієте, – каже Марина, – чому я схудла за останні місяці?

Новий день – інша пісня. І у Вадима репертуар змінився, і настрій у багатьох. Олександр нині не в гуморі, але виду не подає. Тільки говорить й говорить, тамуючи біль. Йому цього тижня зробили операцію, начебто останню – вставили металеву пластину в стегнову кістку. Раз у раз замовкає, стиха стогне. Після уколу знеболювального оживає, робить компліменти медсестрі, береться розповідати, як працював водієм, ганяв вантажівки на великі відстані. Курив по дві пачки на добу. Одну цигарку викурює – по наступну тягнеться, отак було. Страшенно смалив. Часу на дорогу давали обмаль, немов автомат програмували на певне завдання: наче ти не людина і тобі не потрібні ні сон, ані їжа, ані зупинки. А з оформленням супроводжувальних паперів усе навпаки: тягнули, душу вимотували, змушували чекати годину, дві… Щоб не заснути за кермом, Сашко припікав собі шкіру між великим та вказівним пальцями на лівій руці: біль не давав закемарити, стримував, щоб не запасти в сон.