Галина Вдовиченко - Ось відкрита долоня [збірник]

І тут «розгрузка». Тільки інша. Слова звучать однаково, а зміст геть різний. Бачили б ці товстулі Марину, у якої старшій доньці двадцять років, а Марина – як студентка, неодмінно почали б розпитувати, як такі фігури даються, якими дієтами… Одну закономірність зауважила: майже всі волонтери – гарні люди. Така особливість.

Якби Марина стала героїнею оповідання, я б навколо неї багато чого накрутила. У жанрі фентезі. Їх було би дві Марини. Одна робила б те, що робить зараз, а друга – у паралельній реальності, в інших сферах – боролася б за правду та справедливість. У Марини було б кілька дітей, свої, чужі, велика сім’я. Усі вони (а серед них були б її доросла донька і п’ятирічний син) отримали б захисні грамоти, обереги від життєвих серйозних проблем. Марина заробила б для них добрячий запас життєвого льосу. Такий парадокс – тимчасово не додаючи своїм рідним уваги в реальному житті, вона заклала б надійний фундамент для їхнього майбутнього в якихось інших, тонших орбітах, спаливши усі карми, що мають здатність тягнутися через покоління. Навряд чи можна наперед заслужити в долі якісь бали, але якщо для інших, то можна. Марина в тому оповіданні про це навіть не здогадувалася б.

Глянула під кришку: так і є. Півкаструлі каші пропало, піднялося шумою.

– Тю, от же ж гадость! Гадость така! – гримнула кришкою. – Та щоб тебе, паразита, розірвало!

Кинула злі слова спересердя й замовкла. Злякалася. Раніше, гніваючись, ще й не таке чоловікові виговорювала, а тут язика прикусила. Наче й безневинна ота буденна лайка, для зв’язки слів лише, для випускання пари. Носик чайника, нічого більше. Хіба слова можуть завдати шкоди… Надто такі слова, що давно втратили свого первісного значення. А все ж. Це так було раніше, в іншому житті, коли ще не стріляли. А нині затерті вислови звучать геть інакше, немов їх вперше чуєш, сприймаються буквально. « Та щоб тебе розірвало! » Не приведи Господи…

Але й змовчати несила! Як тут не прохопитися незлим-тихим словом, коли він її прохання в одне вухо впустив, в інше випустив? Казала ж: винеси кашу на холод. Та де там! Аж голова від того всього розколюється, коли б тиск не піднявся. Півкаструлі їжі через нього пропало! Тепер хіба Бровкові. Говори не говори, усе одно якусь шкоду зробить. Півкаструлі перловки! Два дні мали б що їсти. Паразит!

Хтось зайшов до сіней, чимось хрустким зашарудів. Чужий?.. Їх тут і бути не могло, чужих, але й своїх тут немає – нікого, окрім Люби та Миколи. Проте вже надто дивний звук був; відклавши шиття, Люба прислухалася, гукнула стривожено: «Ти?»

Миколин кашель, його неквапні кроки, голос з одвірку: хто ж іще?..

Переступив поріг повільно, з хеканням, заніс відро води, неповне, поставив на лавку.

– Чим це?

– Целофаном.

– Тю…

Вони давно розмовляли неповними реченнями, розуміли одне одного без слів. Могли й самими поглядами, достатньо було глянути. На Миколиному чолі – краплі поту. Оце лише тепер, придивившись, зауважила, як чоловік здав останнім часом, як постарів, ледве ноги соває. Один до одного став схожий на діда Петра, царство йому небесне, давно вже немає старого на цьому світі. А Микола вже старший за свого діда, охохо…

Піт над кущавими бровами рясний. Микола повільно обтер його долонею, опустився на табурет, зітхнув, знову закашлявся.

Голка застигла в жіночій руці. Люба дивилася на чоловіка, немов давно не бачила, забула, що пришиває до халата гудзики. Відірвані десь загубилися, то вона знайшла в банці з різним причандаллям більш-менш подібні, трошки іншого кольору. Та то нічого, хто там бачить її у старому линялому халаті – аби чистий. Нема кому приглядатися, окрім Миколи, а вона йому й у старому вбранні годиться.

– Що там?

Поправила на носі розхитані, спільні з Миколою окуляри для дрібної роботи, опустила очі до шиття, намацуючи голкою отвір у гудзику.

– Тихо наразі.

– Мороз?

– Нема.

– А ти чого?..

– Та щось… наче тисне, – знову провів по чолу долонею.

Що це з ним справді? Люба вже й забула про ту кашу. Шиття вбік, підійшла до чоловіка: чоло вологе й наче гаряче. Температури лише бракувало до всього.

– Та ні, – Микола відвів голову вбік, скидаючи її руку. – Рухався, то й зіпрів. Зараз пройде.

Похитала головою – і знову за шиття, нитку вузликом затягнула раз, тоді ще раз, відрізала ножицями зайве. Давно вже нитку зубами не відкушує, як замолоду, та й зуби вже давно не ті. Згадала про те, що треба берегти, коли нема вже що… Голку з ниткою – у поролонове картате серце на цвяшку, у саморобний подарунок Наталки на Восьме березня бозна якого року. Встромила й подумки зафіксувала: голка – на місці. Набута звичка – обов’язково закріпити словами важливу дію, підвести риску під зробленим – сказати: «Світло вимкнула», «Ручку газу повернула», «Праска на місці», «Кран закрутила», «Двері зачинила…» Словесна фіксація, важлива складова дії, без цього фіналу згодом губишся, чи все гаразд. Усе робилося на автоматі, особливо тепер, з такою головою – аж поки відійшла потреба вимикати світло й праску, бо електрика зникла, пошкодило вибухами електромережу. І крани закручувати вже не треба, бо водогін снарядом перебило.