Галина Вдовиченко - Ось відкрита долоня [збірник]

А вголос інше:

– У тебе життя попереду, ти будеш ходити.

Андрій її не чує, пустився берега, ридає. Так страшно, так безнадійно… Аж раптом – телефон озвався. Мама. Марина: «Алло!» І втратила дар мови від почутого. Малий загубився! У Стрийському парку! Щойно був поруч – і вже нема!!!

– Як загубився?..

Марину трусить, а що ж Андрій – замовк, повалився на ліжко.

Малого швидко знайшли, він навіть не встиг налякатися. На той момент Андрій, накрившися ковдрою, уже тільки схлипував, чимраз тихіше. Сам як дитина, що загубилася.

За кілька днів маленька Віка наче подорослішала. Смикає маму за руку, тягне кудись, заважає розмовляти з лікарем. Підходжу так, щоб на рівні очей малої опинилася торбинка, з якої визирає біла кудлата іграшка. Дівчинка замовкає, витягає песика, притискає до себе. Віка не боїться дорослих, до всіх йде, усім усміхається, госпіталь для неї – майже дім. Коли її батька підняли за бойовою тривогою, їй було п’ять місяців, коли поранило – десять. Зараз їй рік і чотири. Поки ми розбираємо торби з продуктами, поки розмовляємо з батьками, дівчинка гуляє вже сама, без догляду. Усі її тут знають.

Руслан і Людмила тримаються разом усі ці місяці. Коли старшому лейтенанту вручали в київському госпіталі медаль «За оборону рідної держави», його дружина Людмила отримала медаль «За вірність та кохання». Роман зі своїми двома взводами стояв під самим кордоном з Росією, біля Червонопартизанська. Наказ був: триматися! Двадцять четвертого липня блокпост почали обстрілювати.

– Я навіть не зрозумів, що упіймав кулю, відчув лише, що ноги відмовили, – Руслан лежить у палаті, корсет поруч – на тумбочці, без нього не ходить. – Куля зі зміщеним центром залетіла під бронежилет, пробила, як потім з’ясувалося, легені, пошкодила хребет і вийшла через печінку… Хлопці мене перемотали, два уколи наркотику ввели, щоб біль притлумити, відправили в польовий госпіталь. Комбат прийняв рішення відвезти кількох важкопоранених на територію Росії, бо нікуди більше б не довезли живими. Через пропускний пункт Червонопартизанськ-Гукове. «Градом» стріляли з Гукового – це Ростовська область, – і операцію мені зробили в Гуковому… Вдячний лікареві, що мене врятував. Це був «Червоний Хрест». Того ж дня мене відправили в Ростов-на-Дону «швидкою», а звідти літаком у Київ…

У реанімації Руслана підключили до апаратів підтримки життєдіяльності, але дихав він самостійно. Лише через два тижні відчув поколювання в кінчиках пальців і зміг ними поворушити. У ті перші тижні Руслан перетворився на суцільний біль, а Людмила була саме терпіння. Каже, що чоловік страждав несамовито, не давав до себе доторкнутися.

Якби не волонтери, не вийшли б Руслан і Людмила з цієї біди. Одна крапельниця коштувала три з половиною-чотири тисячі гривень, а Руслан їх отримував по три-чотири на день протягом двох місяців. Дружина з малою була з ним удень, уночі сидів біля нього хтось з волонтерів – Руслан був зовсім безпомічний. Волонтери забезпечували ліками. Автомайданівці возили Людмилу з Вікторією у Русанів до брата Руслана (він там живе), за сорок кілометрів, туди і назад. Згодом Людмилу з дитиною кияни взяли до себе на квартиру неподалік госпіталю, щоб вони не витрачали час на переїзди. Без грошей взяли, просто так. Дівчинка-школярка, п’ятнадцятирічна Таня, донька волонтерів, гуляла з Вікторією надворі. Принесе в госпіталь погодувати – і знову на вулицю. Мала до неї звикла, як побачить – ручки тягне, обіймає. Тепер Людмила з дитиною вже знову «на квартирі», знайшли кілька днів тому. Половину платні за помешкання узяли на себе добрі люди…

Ставати на ноги Руслан почав ще в Києві. Каже, не впізнав себе, коли вперше побачив у дзеркалі. Виглядав «як патик». На двадцять кілограмів схуд – до поранення важив вісімдесят п’ять кілограмів, а після – шістдесят п’ять. При зрості сто вісімдесят дев’ять сантиментрів. Зараз Руслан потихеньку ходить у корсеті, спирається на ціпок. Жартує, що навчилися ходити одночасно з донькою.

На Новий рік, на Різдво дружина забирала Руслана «додому». Купила маленьку ялиночку, накрила стіл з шампанським та домашніми смаколиками.

– Якби не дружина, – усміхається Руслан, – довелося б писати Макарову, щоб прислав пістолет… І якби не волонтери, теж би не виборсався… Тепер піднімуся обов’язково. Ще одну операцію переживу – і ходитиму.

Їду в маршрутці додому. Дві жінки переді мною обговорюють проблему схуднення. Довічну жіночу проблему. «Усе просто, каже повніша, – один розвантажувальний день на тиждень: ані крихти! ні грама до рота. Повна розгрузка!»