Галина Вдовиченко - Ось відкрита долоня [збірник]

– Забрав дружину й доньку, – далі веде Ян, – поїхали звідти. Виїжджали через ДНРівські блокпости. Чоловіків виводили з автобуса, перевіряли документи. До нас кричали: боягузи! хто захищатиме Донбас від нациків?!

Зупинилися в місті Дніпрорудне під Запоріжжям. Знайшов роботу, дружина теж. Але важко було слухати новини про Донецьк і дуже неприємно – про переселенців. Переселенці… – Ян робить паузу, добираючи слова, – вони різні. Хоча багато піни наїхало. Не зміг я залишатися там. У серпні була третя хвиля мобілізації, пішов у військкомат. Добровольцем. Потрапив в учебку «Десна». Розподілили в 93-ю механізовану бригаду під Дніпро. Там формували перший батальйон, а в ньому – третю роту, яку мали відправити в аеропорт. Брали туди тільки добровольців.

– Хлопці, вечеряти будете?

До палати зазирає санітарка, тітонька з лагідним обличчям та червоними долонями. Тягне коридором візочок – баняк, стосик тарілок, нарізаний хліб.

Ян хитає головою: «Дякую».

– Дивився на своє місто. З вікон розбитого старого терміналу… Бачив висотку, де прохідна заводу «Точмаш». Розграбоване «Метро». Вентиляційний ствол шахти Засядька… Здавалося, можна вийти й піти додому, а ні – стріляють.

Слухаю, намагаючись уявити, як це – бачити знайомі вулиці, знати, що десь там вікно твоєї кімнати, твої книжки, зів’ялі без нагляду бегонії у вазонках, коти у сусідів або у під’їзді, безпритульні, прислухаються до кроків, чи ти, бува, не повертаєшся…

Три тижні в листопаді Ян з хлопцями своєї роти тримали старий термінал.

– Перший раз намагалися заїхати в аеропорт дев’ятого листопада. Анекдотичний випадок, – Ян гмикає, поправляє хустку-пов’язку, вона його руку в металевому каркасі підтримує. – Хоча нам було не до сміху. Завантажилися в БМП ушістьох. Водій-механік недосвідчений, так гнав, що ми проїхали повз аеропорт. Загальмували вже біля селища Спартак, а в цей момент у Спартаку був прем’єр ДНР Захарченко. Да-а… Коли перший раз щось відбувається, ти ще неляканий, не знаєш, чого чекати. Їдемо – і здається, що по броні камінчики стукають, потім відчуваєш: кришка люка ходить ходором, а тоді спалах і потужний удар… Урешті виявилося, ми зробили коло й повернулися в Піски. Вибралися назовні – і що бачимо: броня витримала п’ять влучень РПГ. Чотири по дотичній і одне пряме. Нас врятувало те, що на броні були прикріплені речмішки і бронежилет. А РПГ, може знаєте, коли б’є, кумулятивний струмінь пропалює метал, розплавляє броню й усе всередині випалює. Але тут силу удару пом’якшили мішки й бронежилет. Хлопців, що поруч зі мною сиділи, контузило, один від удару отримав травму хребта, а я цілий залишився. Потім ми дивилися по «сєпар-тв» новини, які транслює Донецька телевежа, і там сказали, що українські військові намагалися атакувати. Насправді ми просто заблукали.

Поки ми розмовляємо, нас кілька разів переривають відвідувачі. Жвавий день сьогодні в госпіталі, день відкритих дверей. То діти прийшли привітати, малюнки принесли, то мами курсантів з солодкими подарунками. Але Ян не губить нитки розповіді.

– А другий раз ми таки заїхали в аеропорт, – повертається туди, де зупинився. – Це було дванадцятого листопада. Уночі ми перейшли в старий термінал. Усі дні тривали перестрілки, але складалося враження, що це більше імітація, «докучливий вогонь». Сєпаратисти змінювалися щотижня, їм не хотілося підставлятися. Стріляли, щоб звіти для Москви скласти – так мені здавалося. А двадцять дев’ятого листопада розпочався справжній штурм. Відразу було зрозуміло: приїхали професіонали з конкретним завданням, вони й узялися за справу конкретно. Ми чули, що були серед них і чеченці, з характерним акцентом. Та ми й бачили їх – у беретах, бородаті. Найнебезпечнішим і ймовірним напрямком для штурму була східна частина старого терміналу. Нас тішила думка, що там були розтяжки й сигналки. Може, попередні сєпари думали так само. Тепер не важливо, були там розтяжки чи ні, це не завадило атакуючим. А в нашому взводі особовий склад – це механіки-водії, наводчики-оператори, командири БМП, був ще просто водій. Хлопці в основному з Херсона, Запоріжжя, Дніпропетровської області… Ніхто й не здригнувся, гідно зустріли, істерик не було, всі стояли по своїх місцях. Хоча й не були підготовлені до бою в приміщеннях, коли до ворога метрів десять-п’ятнадцять. А то й п’ять.