Галина Вдовиченко - Ось відкрита долоня [збірник]

О пів на дванадцяту дня почався штурм. Перший поранений. Нічого, трималися. Мене вибили близько п’ятої години. Просто відчув удар в руку, відкинуло – і все. Бій тривав. А десь годині о десятій вечора серед нас було вже дев’ять поранених. Тоді з нового терміналу прийшло підкріплення з 74-ї аеромобільної бригади, і поранені вночі потихеньку перейшли зі старого терміналу в новий, уздовж паркана, там метрів вісімдесят… усе прострілюється… Головний у нас там був Тополя, заступник командира 93-ї бригади. Його теж контузило.

Хлопці потім розповідали, бій тривав увесь день. Важко дався. Сімнадцять «трьохсотих», чотири «двохсотих» – один, на жаль, залишився там. Не вдалося витягти. Старий термінал став його могилою… Довелося підірвати старий термінал.

Ян показує фотографії з мобілки друга Артема, бо його власна мобілка розбилася в бою. Артем з Дніпропетровська, під Іловайськом потрапив в оточення, був у полоні, потім у госпіталі, повернувся назад…

– Ось тут, – Ян показує фотографії на екрані мобілки, – на першому поверсі старого терміналу, коли тихо, найбільшим задоволенням було посмажити картоплю на вогні. У нас там якийсь саморобний мангал був, піднос знайшли… Уночі було дуже холодно. Це тільки коли бій – жарко. А у черговому режимі, на посту, холодно. Заступали втрьох. Один стоїть дві години, двоє відпочивають, потім змінюються. Якщо є тепловізор – дивишся в тепловізор, якщо ні – орієнтуєшся на слух. Щось зашаруділо в повній темряві, якийсь підозрілий звук: чеку з гранати висмикнув – і туди. Одного разу виявилося, що це кіт шурхотів. Потім прибіг до нас, обурено нявкаючи. – Ян нарешті усміхається, нагадує: – Я котів люблю…

Показує у мобілці стіну, на якій усі розписувалися, підвал, де могли поспати, більш-менш обігрітися; показує отвір у стіні, за ним – чорнота.

Ось звідси пішов штурм, з цієї діри. Звідси полетіли гранати, запрацювали гранатомети…

А позивний? Який у Яна позивний? У нього не було позивного. У них у підрозділі по іменах один до одного зверталися, а позивні були лише в тих, хто по радіостанції спілкувався.

Ян поступово одужує, чекає на приїзд дружини й доньки. Багато читає. Він вдячний комусь невідомому, хто «набив» до букрідера книжок до його смаку. Є улюблена фантастика, воєнні мемуари. Ян хоче в білих плямах Другої світової війни розібратися… І – усмішка – боїться набрати кілограмів. Каже: за місяць схуд на десять кілограмів, а тепер, з таким наполегливим годуванням, – кидає оком на Сашкову Олену – можна легко повернутися до попередньої ваги…

– Ви знаєте, – кажу йому, – хто першим назвав таких, як ви, кіборгами? Самі бойовики. На початку вересня один з бійців так званої Новоросії написав: я, блін, не знаю, хто захищає Донецький аеропорт, але ми їх вже три місяці вибити не можемо… І далі близько до тексту: намагалися, мовляв, штурмувати, але нам так вломили, що змушені були відійти… А висновок був такий: не знаю, хто там сидить, але це не люди – це кіборги.

Ян невизначено гмикує, я цього слова – «кіборг» – від нього не чула. Як і інших слів: «патріот», «герой», «батьківщина»… Він і про бій за аеропорт розповідає буденно, звичайними словами.

Розмови, розмови, розмови… Вони тут лікують. Вони тут душу перевертають, знімають з неї тягар. Волонтерка Настя (та, що перевелася на заочне й у госпіталі щодня) переконана, що це іноді найголовніше – поговорити з хлопцями, просто послухати їх з розумінням. Але воно не завжди так буває, щоб усе збіглося – настрій, певний час, реакція… Приходить бабуся з домашньою картопелькою, загорнутою в газети, у кілька рушників. Ще гарячою. Хлопці вдячні їй, хоча саме цієї хвилини їжа до рота не лізе, але й бабцю ображати не хочуть, з’їмо, кажуть. Трошки пізніше неодмінно з’їмо. Бабусі цього замало, її переповнює співчуття, і вона сама все псує: «Ой Божечку! – зі схлипом, з надривом, до безногого: – Бідна дити-ина! Та що ж з тобою зробили… Та як же ти тепер?..»

І без того на серці шкребло, а тепер й поготів – хіба встати й вийти. Курити. Хто може встати, бодай на милицях.

Тому Настя часом зупиняє деяких відвідувачів біля ліфта:

– Ви до кого?

– На солдатиків подивитися…

– Подивитися? – обурюється вона. – Хіба ж це зоопарк?..

Настя, за її власним визначенням, «відповідальна» за хірургічний корпус, за те, щоб хлопці тут мали все необхідне. Інформацію, списки потреб виставляють на «Фейсбуку» на сторінці «Волонтерської сотні».

Про один з найпам’ятніших днів Настя згадує так: «Це коли в корпусі було погано з водою… звичайною питною водою. Її практично не було. На сім палат – одна баклажка, і всі хлопці просили пити…»