Галина Вдовиченко - Ось відкрита долоня [збірник]

Хлопці плескають у долоні; ті, у кого руки вільні, стараються найдужче. У кого рука закута в металеву фіксуючу конструкцію, б’ють здоровою по нозі, ляскають по тумбочці… Суцільний захват. Концерт у розпалі.

« Жовті стрічки-и, – Вадим змінює тональність, – символ розлуки і печалі… » Дядя Саша ледь помітно мовчки погойдується в такт музиці, цих слів він ще не знає.

Після кожної пісні – загальне пожвавлення й обмін репліками. Вадим заглядає у свої папери. Що далі?

Далі – просто мелодія з кінофільму «Ромео і Джульєтта». Вона з перших акордів робить нас беззахисними. Усі завмирають: волонтери, що зайшли мінералку роздати, підполковник Роман біля вікна, рядовий Славік з гірського села, де зараз туристи на лижах мали б кататися, але не катаються, і ми з ним вже встигли обговорити проблему цьогорічного безсніжжя, а отже, і відсутності заробітків у місцевих. І сивий сорокарічний кіборг Ян з Донецька, поранений неподалік від своєї вулиці, у старому терміналі Донецького аеропорту. Він не був вдома вже кілька місяців, відтоді, як поховав маму та перевіз сім’ю в Запорізьку область, та й дім його тепер не в Донецьку, а там, де його дружина і донька.

…Наче триває гра «замри-відімри». З останнім акордом – спільне втягування повітря і синхронний віддих: х-ха!

– Іспанський танець? – пропонує Вадим. Він задоволений ефектом. Ми зараз глина в його руках, роби з нами що хочеш.

– Так! – відразу погоджуються усі. – Так, так.

– Ех, – мрійливо озивається дядя Саша, – сюди б ще танцівницю з кастаньєтами.

– Я можу, – підхоплює тему волонтерка Олена.

– Досить і самої музики, – нарешті озивається Ян, він сьогодні мовчун.

– Мій син приїде, – каже Олександр музиканту після сальси. – До мене сюди приїде. Провідати. Прийдеш до нас пограти?

Вадим каже «так», і дядя Саша широко всміхається, показуючи відсутність кількох зубів. Разом із сином він воював у батальйоні «Айдар», обидва рядові, тепер Володя там без батька.

– Альоно! Де наш коньяк? – Олександр сьогодні дуже активний. – За це треба випити! Ну чого-чого?.. Бо на душі полегшало. Із чого пити? Де шоколадка?

Олена видобуває з тумбочки пляшку, відкорковує, наливає на денця пластикових стаканчиків, з сухим клацанням ламає плитку шоколаду.

– Не підганяй мене, – стримує Сашкове нетерпіння.

Беручка до роботи, вона все робить спритно. Майже щодня тут. Годує хлопців, миє посуд у палатній раковині, наводить лад на спільному столі під вікном. У неї тут маленьке господарство – усе продумано, усе по своїх місцях. А вдома вона тепер хіба ночує. У серпні її попросила про допомогу Марина, і відтоді Олена всі найважчі дні біля Сашка. Тут її волонтерський пост, вона сама собі його доручила. Тепер не відступиться.

Сіла поруч. Шепоче у вухо, незважаючи на гітарні перебори, не помічаючи незадоволення хлопців:

– Тут щойно медсестра заходила, ну та, що завжди з претензіями: закінчуйте з тим концертом! Може, каже, вам сюди ще проституток привести?.. Оце так заявочки!

Саша сміється, він зовсім розімлів від музики та коньяку.

– Що ти зробив! – увага Олени повертається до Сашка, вона забирає в нього порожній стакан. – Це ж було на два рази, а ти за раз вихилив!

– Я не зрозумів, що на два… – погляд Сашка злагіднів, голос розім’як, в очах блищить волога. – Ах, як добре! Яке свято! Як добре, що я ще й поголитися встиг!

Поголила його Олена, але він цього нюансу не озвучує, і Олена його не виправляє. «Я сам» – обнадійливий симптом. Йому набридла нерухомість, остогидла прикутість до ліжка. Він пришвидшує події, підганяє майбутнє. Я дивлюся на них обох, часом не можу відвести погляд – про них би оповідання написати або роман і за законами жанру повернути події куди завгодно, у будь-якому напрямку, бо це були б вже зовсім інші, вигадані Олена та Олександр. Життя звело б їх тут невипадково. Колишня дружина айдарівця опинилася б дуже далеко від нього, в усіх сенсах далеко, і географічно, і від розуміння того, за що він воює, за що вони з сином воюють разом, і хто кого збив з пантелику, хто кого підбурив, бо хтось же з них двох повів іншого за собою. А Олена до зустрічі з Олександром не вміла б доглядати за лежачими хворими, тим більше за пораненими, але швидко б стала досвідченою доглядальницею, хоча це слово до цього контексту геть не пасує, бо жодна доглядальниця не працювала би з такою готовністю, терпінням та відданістю, як Олена біля Олександра. Можна було б написати про закони та примхи взаємозалежності, про те, хто від кого часом більше залежний – він чи вона? Особливо в певній ситуації. Той, хто наразі безпомічний, але за першої ж нагоди намагатиметься чимшвидше спертися на себе самого, забути про будь-які обмеження у власних можливостях? Чи той, хто віддає іншому свій час, свої сили, усе більше занурюючись у потребу опікуватися, допомагати, бути потрібним? Ідеться натомість про реальних людей, а не про літературних персонажів. Правдиве життя, сповнене недомовок, протирічь та загадок, є цікавішим, непередбачливішим за будь-яку вигадку, йому затісно в рамках роману. Хоча у фільмі за цим гіпотетичним романом головну чоловічу роль (я вже бачу цю усмішку актора) міг би зіграти Стів Бушемі – той, що у «Фарго» братів Коенів. Він з нашим героєм – один типаж.