Джоджо Мойес - Після тебе

— Містере Гопнік, як я й писала, я правда хотіла у вас працювати, але… певні обставини… змінилися.

— Тобто зараз із дівчиною все добре?

— О, Лілі? Так, вона в школі. І щаслива з родиною. Зі своєю новою родиною. У неї був… непростий період.

— Ви поставилися до цього дуже серйозно.

— Я не кидаю людей у біді.

Запанувала тиша. Я вийшла у коридор до вікна — унизу на стоянці якийсь позашляховик намагався впхатись у крихітне місце. Він усе совався то вперед, то назад — хоча було відразу зрозуміло, що він туди не влізе.

— Ось у чому справа, Луїзо. Людина, яку я взяв… моя дружина чомусь не ладнає з нею. Їм некомфортно з якоїсь причини. Тому за взаємною згодою в кінці цього місяця ми розриваємо договір. Так що я знову маю проблему.

Я уважно слухала.

— Я б хотів запропонувати цю роботу вам. Але я не люблю, коли змінюють думку. Особливо коли це стосується близьких мені людей. Так що я дзвоню для того, щоб зрозуміти, чого дійсно ви хочете.

— О, я дійсно дуже хотіла…

Мені на плече лягла рука. Я розвернулася — за мною стояв Сем, спираючись на стіну.

— Я… е…

— Ви отримали іншу пропозицію?

— Я отримала підвищення.

— Це робота, на якій ви хочете лишитися?

Сем уважно дивився мені в обличчя.

— Ну, не те щоб… Але…

— Вочевидь, вам треба це обдумати. Добре. Звісно, я розумію, що мій дзвінок застав вас зненацька. Але, беручи до уваги ваш лист, якщо вас цікавить моя пропозиція, то вона й досі актуальна. Умови ті самі. Починайте якомога швидше. Якщо ви впевнені, що хочете саме цього. Як думаєте, ви зможете дати мені відповідь за два дні?

— Так. Так, містере Гопнік, дякую. Дякую, що подзвонили.

Я чула, як він натиснув кнопку завершення дзвінка. Потім глянула на Сема в лікарняному халаті та надто короткій нічній сорочці.

Ми обоє якусь мить мовчали.

— Тобі треба лежати, — зауважила я.

— Я побачив тебе у вікно.

— Якщо подме вітерець, то сестри будуть згадувати тебе аж до Різдва. — Я кивнула на його сорочку.

— Це той чоловік із Нью-Йорка дзвонив?

Мене наче водою облили. Я сховала телефон у кишеню та дістала свій контейнер.

— Місце знову звільнилося. — Він на мить відвів погляд. — Але… Ти щойно повернувся. Я відмовлюся. Як думаєш, подужаєш з’їсти трохи пасти після того чудового пирога? Ти, мабуть, не голодний, але я не так часто готую щось, що дійсно можна їсти без огиди.

— Ні.

— Може, хоч спробуєш? Непогано наче…

— Я не про пасту. Я про роботу.

Ми мовчки дивились одне на одного. Він провів рукою по волоссю та глянув кудись у кінець коридору.

— Лу, ти маєш погодитися. Я це знаю — і ти це знаєш. Давай.

— Я вже пробувала кудись їхати. І мені тільки стало гірше.

— Бо було надто рано. Ти просто тікала від себе. Зараз усе інакше.

Я глянула йому у вічі. Я хотіла поїхати — і ненавиділа себе за це. І його — за те, що він теж це знає. Він раптом зблід.

— Тобі треба лягти.

Він не сперечався. Я взяла його під руку та повела до ліжка. Він повільно ліг на подушку та скривився від болю. Я почекала, доки його обличчя знов набуде нормального кольору, та обережно лягла поруч і взяла за руку.

— Ми наче тільки-но розібралися. Ну, що між нами відбувається. — Я поклала голову йому на плече, і в горлі з’явився неприємний клубок.

— Розібралися.

— Я не хочу бути ні з ким, крім тебе.

— Ой, та наче хтось сумнівався.

— Стосунки на відстані рідко закінчуються чимось хорошим.

— Так що, у нас таки стосунки?

Я почала протестувати, і він усміхнувся.

— Та я жартую. Рідко закінчуються, так. Але ж іноді закінчуються? Може, залежить від того, наскільки обидва стараються, еге ж?

Його велика рука пригорнула мене ближче. Виявилося, що я плачу — він другою рукою обережно витер мені сльози.

— Лу, я не знаю, як воно буде. І ніхто не знає. Можна вийти вранці з дому і потрапити під мотоцикл — і все твоє життя зміниться. А можна піти на роботу й отримати кулю від підлітка, який вважає, що саме це зробить із нього чоловіка.

— Можна впасти з даху.

— Саме так. А можна приїхати провідати чоловіка в нічній сорочці — й отримати найкращу пропозицію, яку тільки можна уявити. Життя — воно таке. Ніхто не знає, що станеться наступної миті. Тому треба хапатися за можливості. Думаю, це твій шанс.

Я міцно заплющила очі. Не хотіла його чути. Не хотіла визнавати, що він має рацію. Потім витерла сльози долонями, а він простяг мені серветку й дивився, як я витираю розмазану туш.

— Тобі личить макіяж як у панди.