Богдан Бойчук - Краєвиди підглядника

Та заспокоївшись, я почав бачити ці речі з інакшої перспективи. На які нові взаємини між нами я міг сподіватися? На любов? Дружність? Теплоту? Я ж її зґвалтував! Це мусило бути травматичне пережиття для неї. Після такого пережиття вона могла лише зненавидіти мене ще дужче. їй потрібно було багато часу, щоб загоїти рану.

Коли наступного дня я знову побачив на лавочці самотню Джуліану, мене несподівано охопило почуття вини. Я підійшов до неї й, не питаючись, сів поруч. Вона не була вдоволена.

— Я прийшов вибачитись за те, що сталося два тижні тому.

Вона мовчала.

— Я свідомий того, що ви ненавидите мене і справді маєте на це причину…

Вона мовчала, закусивши губи.

— Я свідомий теж, що виправити тут нічого не зможу, але хочу вас хоча б перепросити. Я не панував тоді над собою.

Вона навіть не ворухнулася.

— Скажіть що-небудь…

Вона не відзивалася.

Хвиля гніву раптом вдарила мені в голову. Я встав, вхопив її за плечі й підняв угору:

— Чому ви далі знущаєтеся наді мною? Чого ви хочете? — горланив я прямо в обличчя жінки.

Джуліана подивилася на мене з такою зневагою, що мені стало моторошно. Я відштовхнув її на лавку й кинувся геть.

— Втікаєте? Знову будете ховатися за щілини? — почув її зневажливий голос і різко зупинився.

— Що ви сказали? — спитав я, все ще обернений спиною до неї.

— Хіба ви, бідні, не здогадуєтеся?

— Ні, не здогадуюсь, — відповів я в'їдливо-саркастичним тоном.

— Так от, я маю на увазі те, що ви вчинили наді мною злочин і залишили мене саму напризволяще. Я спливала кров'ю і ледве добралася до будинку.

— Вибачте. Я навіть не додумувався, що ви…

— Що я могла бути неторканою?…

— Так. Я цілу ніч пролежав у безтямному стані, тільки на ранок помітив кров.

— А я ледве доповзла навкарачки додому. А коли ви пішли на роботу, викликала швидку і цілий тиждень пролежала в шпиталі. Ви жодного разу навіть не навідалися до мене.

— Я нічого не знав.

— Бо не хотіли знати! Я залишила для вас записку на столику в вітальні. Вона й досі там.

Я мовчки повернувся на лавочку й сів трохи віддалік від неї. Почував себе нікчемою. Тої миті я найрадше був би виплакався їй на грудях. Та Джуліана ледве чи зрозуміла б такий вияв почуттів. Ми довго сиділи в темряві, не відзиваючись одне до одного.

— Я ніколи в житті не зможу вам того простити, — нарешті промовила Джуліана. В її голосі я відчув гіркоту й оскарження.

— Не зможете простити мені того, що я вас зґвалтував?

— Це я ще могла б вам простити, бо воно розкрило мене як жінку.

— А що тоді?

— Не зможу простити того, що ви залишили мене, безпомічну, на землі.

— Я сам собі не зможу простити, ні одного, ні другого. Почуваюся як останній нікчема.

— Як інакше можна почуватися? То був нікчемний вчинок.

Це вхопило мене за живе:

— Але й ви не свята у цьому всьому!

— Що ви хочете сказати? — спитала різко.

— Те, що ви довели мене до цього.

— Я вас не вела до цього, й не хотіла такого, — відказала Джуліана, давлячись словами від емоційного напруження.

— Звичайно, — крикнув я. — Ви хотіли довести до того, щоб я покінчив із собою.

— І покінчите.

— І що ви тим досягнете? Що це вам дасть?

— Задоволення. Відчуття помсти, — сказала сухо.

— А чи таке ваше задоволення не збоченське?

— А чи ви мали задоволення, ґвалтуючи мене?

Я довго мовчав.

— Мав, — нарешті витиснув із себе.

— То хто з нас більший збоченець? — спитала холодно Джуліана.

— Я не знав, що зі мною тоді діялося… — моє оправдання було слабке й непереконливе.

— Ви чудово знали і знаєте, що діялося і чого ви позбулися.

Я мовчки потакнув головою.

— Ви позбулися тягаря з душі, а мені вчинили страшний біль, образу й приниження, — оскаржувала суворим голосом.

— Не можу заперечувати цього… Можу тільки каятися, — промимрив я, замислившись. — Та найдивніше те, що в тій трагедії в мені зродилося якесь дивне й тепле почуття до вас.

Я нараз помітив, що обличчя Джуліани проясніло. Вона щось раптово усвідомила й єхидно глянула мені в очі. І в цьому погляді не було ніякої потіхи для мене.

— Найдивніше також те, — вона імітувала мій голос, — що в тій трагедії ви збудили в мені жінку, яка буде мстити вам. На кожному кроці!

— Тоді наші кроки мусять розійтися, — запропонував я розсудливо.

— О, ні! Цього не буде ніколи! — сказала так категорично, що я сприйняв це як закляття.

— То що ви тоді хочете?

— Я вам казала: кінця.

— Цим разом це може бути ваш кінець… — сказав я більше співчутливо, ніж загрозливо.