Богдан Бойчук - Краєвиди підглядника

— Я нікому ніколи не віддавалася і не віддаюся! — вигукнула Джуліана роздратовано.

— Але ви відкривалися йому, а мене тільки жорстоко відкидаєте.

— Бо він не мужчина, а я, можливо, не жінка. А ви мужчина, ви є загрозою для мене.

Вона різко обернулася й побігла до хати. Я стояв остовпілий і нічого не розумів із нашої розмови. Одне тільки було ясно: вона не хотіла мене. А я все більше й більше жадав її. Побродивши ще по саду, я пішов нагору, прийняв душ і вклався в ліжко, з надією, що хоч цієї ночі спатиму спокійніше. Але марення знову роздирали мене, і я кидався з боку на бік до самого ранку.

На другий день, після праці, замість їхати додому, я зателефонував до матері й напросився на кілька днів до неї.

Мати була дуже щаслива, що я врешті навідався до них. Вона мала вже п'ятдесят три роки, і зморшки починали підповзати під її вуста. Та вона й досі трималася дуже гарно, дещо схудла і стала ще елегантнішою. Сестричка Мері була вже майже доросла — гарна дівчина, струнка й синьоока блондинка. Вона, як і раніше, любила мене й щебетала біля мене цілий вечір.

Після вечері, я і містер Дейвісон попивали коньяк і бесідували до пізньої ночі. Мама постелила для мене ліжко, поцілувала в щоку й пішла спати. Я ще трохи посидів і також пішов до ліжка. Спав міцно й пробудився перед полуднем. Всі марення і всі жорстокості Джуліани зосталися в її самотньому будинку на схилі монастирської гори.

Я побув у матері цілий тиждень. Приємна родинна атмосфера та спокійні ночі повернули мені душевну рівновагу. Часом, після роботи, я блукав по місту й передумував свої взаємини з Шері, Беверлі, пані Родіні, Джінні та Анджелою, щоб краще зрозуміти себе. Це завдавало або солодкого болю, або навівало солодке щастя. Але не було в тих взаєминах ані завершення, ані повноти. А саме цього я найбільше потребував. Джуліана зовсім не спадала мені на думку, і це сповняло мене надією.

Та коли настала неділя, я відчув у собі якийсь дивний неспокій. Не усвідомлюючи цілковито, що роблю, я зійшов у метро і сів у поїзд до Вашінгтон Гайте.

Будинок Джуліани між густими деревами огортала така тиша, що прямо глушила мене. Мені стало моторошно. Ступаючи всередину, я мав враження, що в будинку не було живої душі, хіба що недобрі духи.

— Чому ви такі перелякані? — почув я непривітний голос і здригнувся.

— Вибачте, але я думав, що тут нікого нема, — промимрив я, невдоволений її присутністю.

— Я саме тепер чекала на вас.

— Як ви могли чекати на мене, і то саме сьогодні, коли я сам не знав, чи поїду й куди поїду.

— Я знала.

Мене обдало холодом. Ця жінка мала зловісне володіння наді мною. Вона смикала невидні нитки, і я, мов маріонетка, рухався відповідно до її волі.

— Це неприємно чути… — сказав я.

— Ви мусили приїхати, — промовила з притиском.

— За чим? Я тут нічого приємного досі не пережив.

— І не переживете.

— Тоді я виберуся звідси. Чим скорше, тим краще. Для нас обох.

— Ви ще не дійшли до кінця, — сказала глухо.

— Ах, до кінця! Ви хочете сказати, що не довели ще мене до самогубства!

— Це одна з можливостей, як я вам говорила спочатку.

— А яка друга можливість? Цього ви мені не сказали.

— І не скажу. Вона стосується тільки мене. Ви самі мусите її відкрити, або…

— Або загинути, — докінчив я.

— Добраніч, — промовила, ставши на ноги, і пішла.

Весна промайнула дуже скоро. Настало літо — найгірша пора року в Нью-Йорку: задушлива й спекотна. Я сидів вечорами у вітальні й чекав, поки Джуліана не з'явиться гола в лазничці — це давало мені найбільше задоволення, бо я переживав наново своє дитинство — або з Ромео на лавочці. Я ненавидів себе за цю слабість, але не міг позбутися її. А Джуліана тільки посилювала цю мою одержимість, збуджувала в мені найтемніші інстинкти. І я чекав з миті на мить, коли вона почне знущатися наді мною. Але вона не з'являлася мені на очі, наче відчувала, що в такий спосіб доводить мене до шалу. Я вже сотні разів пакував валізку з наміром забратися геть від неї, але так і не зміг здійснити того заміру, як і не міг збагнути, що мене тримало біля неї. Я категорично не кохав її. Мені не було приємно бувати в її товаристві. Не була вона аж така красива, щоб милуватися нею платонічно, її завжди невдоволене й напружене обличчя відштовхувало. Не зв'язував мене тепер аж так сильно комплекс підглядання, він в останній час значно ослаб. Та все ж вона вміло розпалювала цей комплекс, щоб досягнути своєї мети. Але якої саме мети? Вона ввесь час натякала на «кінець» і на самогубство когось, хто був переді мною. Але чому вона мала би бажати мого кінця? Я ж їй ніколи нічого лихого не чинив. Донедавна навіть не знав її. Хіба що вона також мала комплекси, як і я, і мусила знущатися над мужчинами й доводити їх до якогось кінця. Та й ця маніакальність не цілком укладалася в її особистість. Джуліана була надто логічна, надто послідовна у своїх діях.