Богдан Бойчук - Краєвиди підглядника

— Що ти робиш у Нью-Йорку, Беверлі?

— Працюю.

— Де?

— У Стайвесант Гайскул.

— Я чув, що це добра школа. Де вона розташована?

— На 15-й вулиці, між Першою і Другою авеню.

— Відколи ти там працюєш?

— Від початку шкільного року, тобто від вересня.

— Хіба Пітер погодився жити в Нью-Йорку? Пригадую, він не любив цього міста.

— Ми розлучилися з Пітером.

Я остовпів. Вхопив Беверлі за лікоть і затримав її.

— Беверлі, Беверлі, ходи сядемо на лавочці. Це заважливі речі, щоб я міг сприймати їх на бігу.

Ми сіли на лавочці. Беверлі притулилася до мене й рукою гладила моє коліно.

— Що сталося? — спитав я, глянувши в її сині, прозорі очі.

— Нічого драматичного справді не сталося. Пітер і його родина дуже консервативні. Точно дотримуються бостонського аристократичного етикету: завжди стримані у вияві почуттів, завжди коректні, навіть у ліжку.

— Мені здавалося, що саме це тебе дуже захоплювало.

— То правда, Марку. Не маючи власної родини, я більше захоплювалася стилем життя Пітерової родини, ніж самим Пітером, як знаєш.

— Як я можу знати?

— Я товклася тоді з тобою. Ти хіба не забув?

— Ні, цього я ніколи не забуду.

— Тоді я щаслива.

— А, може, закохана? — пожартував я, імітуючи її.

— І закохана! Та досить скоро я побачила, що нічим не належу до тої родини. Хоч би що я зробила, хоч би що сказала, — все було заспонтанне, закрикливе й завульгарне для них. Я почувалася, немов у клітці. Чи, радше, наче божевільна між нормальними.

— Але ж ви з Пітером жили окремо від родини, як ти мені писала.

— То правда. Але Пітер був точно такий самий. Я робила все можливе й неможливе, щоб прихилити його до себе, але він був надто штивний, щоб хоч трохи зблизитися зі мною. І раптом мені стало нестерпно зносити все це. Посадила Пітера перед собою й вилила йому всю душу. Він усе чудово зрозумів, і ми розійшлися друзями. Я відразу переїхала до Нью-Йорка, який завжди любила, й дістала працю у Стайвесант, за посередництвом своєї чудової приятельки.

— Це та, до якої ти їздила під час наших спільних канікул?

— Та сама. Ти маєш добру пам'ять.

— Я пам'ятаю теж усі твої найінтимніші принади…

— Ти був поганий хлопець! — вона розсміялася, полізла рукою вище під мої короткі штанці і стиснула пробудженого члена.

— Ох, я так стужилася за ним!

— Я думав, що ти стужилася за мною.

— Ти забагато думаєш про себе! — вона розсміялася, поцілувала мене і, вхопивши за руку, потягнула з лавки. — Але біжімо!

Я біг за нею й потрапляв у екстатичний стан захоплення. Її щільно облягаючі короткі штанці й біла блузочка, що розпиналася на грудях, виявляли кожний обрис її звабливої сексуальної фігури. А порухи її тіла в бігу звучали як пристрасна, жагуча пісня.

Коли ми зайшли до мого мешкання, вона стягнула з себе блузочку, зсунула штанці й, усміхаючись, дивилася, як я нервово зривав із себе одяг. її нагота видихала на мене світло. Упродовж кількох годин ми кохалися й наздоганяли втрачений час. Аж надвечір я, знеможений, повалився навзнак.

— Доконала тебе! — скрикнула переможно Беверлі.

— Мушу з соромом признатися, що доконала.

— А я давно вже не почувалася такою задоволеною!

— Я не можу з дива вийти, Беверлі, які ми були колись сліпі.

— Власного кохання не побачили, правда?

— Обдурювали себе чужими коханнями. Але тепер не сміємо ще раз розминутися!

— Як це розуміти, Марку?

— Як освідчення.

— То негайно йдемо розписатися!

— Голі?

Вона розсміялася:

— Це в нашому стилі.

— Але сьогодні неділя, всюди зачинено.

— Тоді завтра!

— Неодмінно.

— А тепер зроби мені… — вона шепнула мені на вухо.

Я силувано усміхнувся і, збираючи останки сил, взявся вдоволяти її волю.

Нью-Йорк — ҐленСпей, 1995–1998

Кельнер (з німецької) — офіціант.

25 центів.

Лофти (з англ.) — великі, на цілий поверх, кімнати, які служили вітальнею, спальнею, кухнею та їдальнею (без перегородок).