Богдан Бойчук - Краєвиди підглядника

Ранком я був украй знеможений і не міг іти на роботу. Дав кілька інструкцій своєму заступникові й упав на ліжко. Та заснути ніяк не міг. Мені боліло, що Джуліана переживала таке екстатичне сексуальне задоволення з іншим мужчиною, а мене не хотіла. Що до мене виявлала тільки зневагу й ненависть. Не усвідомлюючи того досі, я бажав її любови більше, ніж сексуальних зносин із нею. Мені прямо розпікало свідомість те, що вона кохалася з іншим, а мене ввесь час відсувала. Я кидався у ліжку, перекидував в умі думки, аж врешті усвідомив, що ревнував Джуліану. Це було цілком незнайоме для мене пережиття. Я ніколи досі не відчував ревнощів у взаєминах із жінками, хіба що хлопчиною, коли в нашому домі з'явився містер Дейвісон. Та це були досить поверхневі дитячі пережиття. Інші жінки просто відходили від мене, і я відчував тільки біль втрати, але не ревнощі.

Перед полуднем я зійшов униз, щоб поговорити з Джуліаною. Я не міг терпіти більше таких ночей. Мені краще було забратися геть. Але її не було в домі. Заглянув у сад, — її там не було також. Вийшов надвір і побачив, що двері до гаража були відчинені й одного з її авт там не було. Значить, вона кудись поїхала. Я повернувся в дім, сів у крісло в її вітальні й чекав. Джуліана повернулася перед першою. Помітивши мене, раптово зупинилася й різко глянула на мене. Вона була в білій блузочці з великим вигином на грудях та в чорній міні-спідничці. її повні литки та випуклі стегна виглядали ще сексуальніше в цій спідничці. Вона була така гарна, що моя постанова попрощатися з нею цілком розтанула.

— Ви сьогодні не ходили на роботу? — спитала Джуліана.

— Ні. Я був дуже виснажений.

— Чому? — здивувалася вона, піднявши вгору брови.

— Я цілу ніч не міг заснути.

— Підглядали за нами?

— Я вже давно від цього вилікувався, — відповів я невдоволено.

— То чому ви цілу ніч не спали?

— Ви чудово знаєте чому! — крикнув я, втрачаючи контроль.

— Як я можу знати причину вашого безсоння? — спитала вдавано невинним тоном.

— Тут все чути крізь стіни! — далі кричав я.

— То що? Вас хвилювало те, що я маю коханця.

— Мені боліло!

— А то чому? — спитала, усміхаючись задоволено.

— Тому, що ви відпихаєте мене від себе, а кохаєтеся з іншим.

— А що ви хочете? Любови від жінки, яку ви зґвалтували?

— Я не маю почуття, що ґвалтував вас.

— А що по-вашому то було? Кохання?

— Я сам не знаю… Може, не кохання… Може, самостановлення.

— Я не для цього привела вас до свого дому.

— О, я чудово знаю, для чого ви привели мене. Щоб задоволити свої садистичні комплекси! Щоб домучити мене, а тоді викинути, як здохлятину, і взятися за когось іншого.

— Ви вгадали…

Я майже істерично розреготався їй в обличчя. Вона з відразою відсахнулася.

— Що тут смішного?

— Те, що вам той номер не вийде! — я кидав їй в обличчя словами, наче грудками.

Мені на мить здалося, що в її очах стрепенувся не то сумнів, не то страх.

— Вийде! — відповіла різко. Але в її голосі не було вже ні тієї колишньої фанатичної певности, ні гіпнотизму. Щось у ній розхитувалося, мінялося, і вона відчувала ту хиткість всередині.

— Не вийде. Бо ми тепер залежні одне від одного. Хочете того чи ні, ви до якоїсь міри належите мені, є частиного мого існування.

— Я ніколи нікому не належала й не буду належати. Особливо вам.

— Добре. Та запам'ятайте одне: я не зможу бути свідком ваших злягань з іншими мужчинами! Не зможу відповідати за свої вчинки!

Вона раптово проясніла від задоволення:

— Я буду кохатися, з ким захочу. Це моє право. Ви тут ні причому.

— То я уб'ю вас! — сказав я наче чужим голосом і сам злякався своїх слів.

Вона зблідла, але миттю опанувала себе:

— Ви уб'єте себе. Ви чудово знаєте, що не зможете вбити мене.

— Не покладайте на це завеликої надії.

— Це справа волі, не надії.

— Я попередив вас!

— Це погроза? — спитала іронічно.

— Якщо хочете.

— Я не з лякливих.

— Ви, мабуть, знаєте, що я захопився вами як жінкою. Без всяких комплексів. Тому не зможу терпіти ваших злягань з іншими мужчинами!

— Це ваша трагедія, — відповіла холодно.

— Ваша також! — вигукнув я, відчуваючи, як лють підноситься вгору до моєї свідомости.

Я кинувся до неї, вхопив її за рамена й устами впився в її уста. Вона шарпнулася назад і плюнула мені в обличчя.

Я, не тямлячи себе, вдарив її по обличчю, повалив на підлогу і здер із неї спідницю.

Вона вдарила мене коліном під живіт, і, коли я скорчився в болях, різко підхопилася на ноги, побігла до комоду, вийняла з шухляди пістолет і націлила на мене.