Богдан Бойчук - Краєвиди підглядника

Наступного дня, під час обідньої пори, я пішов до бюро нерухомості, підписав на три роки контракт і відразу дістав ключі до моєї нової квартири. Того ж таки вечора перевіз туди свої речі.

Упродовж кількох тижнів я був напружений і нервовий. Були хвилини, коли я хотів сісти на метро й поїхати до Джуліани або хоч зателефонувати їй. Але стримував себе, бо знав, що вона не бажала, цього. Якщо б вона змінила своє ставлення до мене, то напевно дала б мені знак.

Я тепер часто думав про Джуліану. Все-таки нас щось в'язало: може, вивихнено, може, первертно, але в'язало. Можливо, то були лише комплекси, в неї і в мене, що тягнули нас одне до одного. Я досі не знаю, чи кохав її. В кожному разі, жадав її. Але чи було це коханням? Зрештою, чи можна по-справжньому кохати жінку, яка ненавидить тебе й хоче вчинити тобі зло? Не знаю. Але такі питання все частіше насувалися на мене, і я не знав відповіді на них. Бо, мабуть, ніколи в житті не переживав справжнього кохання. І це усвідомлення дуже боліло.

Ревнуючи, я зґвалтував Джуліану, і це пробудило в ній жінку. Але та жінка зненавиділа мене. Ревнуючи, я прострелив її і кинув на межу смерти, і це пробудило в ній людину. Але та людина не потребувала мене.

Я також пройшов крізь пекло й чистилище. І мене не тягнули вже ні щілини у дверях, ні діри в фіранках, ні темні проходи між будинками. Я усвідомив, що таємниці чужого життя не набагато різнилися від таємниць мого власного життя.

Я відчував тепер потребу глибоких і справжніх взаємин із жінкою, але боявся робити який-не-будь крок у цьому напрямку, боявся ще одної навдачі.

Я тепер цілими вечорами сидів удома й читав літературні твори або філософські праці. Вікендами відвідував театри, балети чи концерти в Лінкольн-центрі, куди ходив собі пішки. Навіть кілька разів пішов до Метрополітальної опери, хоч не мав і досі не маю ніякого відношення до цього роду мистецтва. Іншими словами, наздоганяв те, що занедбував десятки років.

Все це наповнювало мене інтелектуально, але мені бракувало емоційного виміру — справжніх взаємин з іншою людиною.

Зима проминула й залишила в мені почуття пригнічености й туманносте. Не можу сказати, що була вона тяжка чи прикра: кільканадцять днів, сполосканих дощами, два-три снігопади. Почуття пригнічености було, радше, відображенням мого душевного стану. Я чимраз більше занурювався в себе, сотні разів передумував і переоцінював минуле, та ніяк не міг прорватися поза себе, не міг проникнути думками чи відчуттями в майбутнє. Тільки читання і праця охороняли мене від депресії.

Та коли настала весна, і я крізь вікно в бюро спостерігав, як у Центральному парку вибухали квітом японські вишні, то й у мені почало ледь-ледь зеленіти. Одної теплої неділі я вдягнув короткі штанці, підкасав рукави сорочки й подався Центральним парком униз. Опинившись на 59-й вулиці й П'ятій авеню, перейшов на другий бік і рушив на майданчик перед готелем Плаза. Там було повно молоді. Посередині грав оркестр й кілька дівчат вигиналися перед ним. Збоку молодий хлопець дорізував на скрипці Штрауса, і йому кидали в капелюх мідяки. Ще далі хлопець із дівчиною виробляли всякі циркові трюки, а коло них стояв огрядний клоун і тримав на шнурку хмару різноколірних кульок.

Я приглядався і сприймав усе це з великим захопленням. Але одночасно мав почуття, наче стояв за стіною, наче молодість і веселість були по другому боці.

Раптом якась дівчина кинулася мені на шию, обтиснула ногами мої стегна й гарячими вологими губами впилася в мої уста. І хоч її волосся закривало мій вид, я відразу впізнав, хто вона. Одною рукою тиснув її до себе, а другою гладив розвихрене вітром волосся.

— Марку! Яка чудова зустріч! Про таку саме я ввесь час мріяла.

— А я останнім часом забув навіть мріяти.

— Що сталося? — дівчина вивільнилася від мене й дивилася мені в душу синіми грайливими очима.

— Це дуже довга історія. Може, колись розкажу тобі, як матимеш більше часу для мене.

— Матиму! Ціле життя!

Мені зробилося так тепло й зворушливо, що сльози підступали до очей.

— Що з тобою, Марку? — шепотіла, витираючи рукою сльози.

— Я щасливий, Беверлі.

— А, може, закоханий?

— Я саме думав над цим.

— Не думай так багато, а зроби мені… — вона розсміялася й шепнула мені на вухо.

— То ходімо до мене.

— Ні, краще біжімо!

Беверлі й далі була таким життєрадісним і спонтанним дівчиськом, як колись. Хоч зовні трохи змінилася. Виструнчала, стала ніби вищою й запустила довге волосся, яке робило її округле личко дещо видовженим. Але, на мою втіху, зберегла всі свої пухкенькі властивості. Ми перебігли 59-у вулицю й подалися парком до 78-ї.