Богдан Бойчук - Краєвиди підглядника

— Може, так, а може, й ні. Та не забувайте, що ви збудили в мені жінку, до якої маєте теплі почуття, як ви призналися. А ця жінка ненавидить вас і мусить вас знищити.

Вона раптово встала і пішла до будинку. А я сидів і не міг встати з лавки. її дім зяяв серед ночі, мов кровожерна потвора.

Між нами настав період непевного замирення. Власне, не замирення, а уникання. Ми свідомо оминали одне одного й робили все, щоб не зустрітися віч-на-віч. Я мав добру причину деякий час оминати Джуліану. Але важко сказати, чому вона оминала мене. Я не вірив, що її наміри змінилися на краще. А щодо мене, то я мав наївну надію, що рани, які я завдавав їй, а вона мені продовж довгих місяців, з ходом часу пригаснуть, і ми зможемо зустрітися на нормальніших основах, щоб краще зрозуміти одне одного. Мене все більше тягнуло до неї, і я все більше прагнув кращих стосунків із нею.

Та я не був цілком щирий із собою. Мене вабила в Джуліані більше жінка, аніж людина. Я не міг повністю прийняти її як людину. Бо вона жила тільки тим, як завдати іншій людині болю, як найглибше поранити її, як довести її до згуби. Нею цілковито володіли садистичні інстинкти й не дозволяли їй бути людяною і доброю. Вона могла існувати лише у злі й зі злом. Крім зла, мені здавалося, ніщо інше її не цікавило. Я навіть думаю, що вона на початку захопилася, чи, радше, зацікавилася мною лише тому, що відчувала в мені зло; тому, що я тоді ненавидів її, що, в напливі люті, був здатний на все, навіть виконати чи стати об'єктом задуманого нею кінця. У таких стосунках не було місця не те що на любов, а й на звичайну прихильність.

А я патологічно бажав тієї прихильности й жадав Джуліану як жінку. Хотів мати її за будь-яку ціну. Не брати силою, а мати. Кожної ночі на мене находили ті самі марення: що вона вривалася гола до моєї спальні, здирала з мене піжаму, кусала мої губи, хапала обіруч мого члена й так сильно тягнула до себе, що я скрикував з болю. Тоді хапав її за рамена, кидав горілиць на ліжко і нестямно стискав її груди. Вона стогнала, гладила моє волосся, зсувала мою голову собі між ноги і втягала мене у розкриту стать… Я меншав, втискався в її глибоку й темну вапну й опинявся, мов дитина, в лоні. Тоді вона жорстоко здушувала мене в собі, — я кричав від переляку і пробуджувався, мокрий від поту.

Але ці марення не гасили моєї жаги. Я цілими днями мріяв про злягання з Джуліаною, і це доводило мене до божевілля. Взявши її силою на лавочці, я пережив тільки катарсис і випорожнив себе від найгірших комплексів. Але справжнього любовного задоволення не пережив. Тому так невідступно жадав її.

Джуліана мусила відчувати мій стан, тому й тримала себе поза моїм засягом, щоб загострювати мої жадання й доводити мене до крайности. Я опинився в пастці, яку вона наставила на мене, і ввесь час бився об її ґрати. Але не міг вийти з тієї пастки, бо дверима з неї була сама Джуліана, а я ніяк не міг знайти ключа до неї.

У неділю пополудні, коли мій мозок нестерпно шарпався, я прожогом вилетів надвір і подався парком до Клойстера. Зайшов до середини і присів на кам'яній лавочці перед старовинним вівтарем. Приємна прохолода і григоріанські напіви вливалися у мене й відпружували натягнені нерви. Мені стало так легко й так добре, що я занурився в музику й дихання образів і ні про що інше не думав.

— Між святими приємніше, ніж вдома, правда? — почув раптово голос Джуліани і здригнувся.

Вона була в міні-спідничці, і я знизу міг бачити її білі трусики з рожево гаптованим візерунком. Засмаглі рамена були оголені, а тісно облягаюча біла блузочка ледве прикривала груди. Сексуально викличний вигляд Джуліани був тут такий чужий і дикий, що її присутність у цій монастирській обстановці здавалася мені мало не блюзнірством. Припускаю, що вона вчинила це навмисне, щоб вирвати мене з цієї благодатної атмосфери і притоптати моє відчуття духовної злагоди.

— Що ви тут робите? Я не думав зустріти вас саме тут… — відізвався я, щоб щось сказати, і воно вийшло трохи недоречно.

— Ви не думаєте, що й мені могло б бути приємно між святими?

— Від вашого вигляду, святі порозтрясають рами.

— То нічого. Краще бути на волі, ніж у золотистій клітці рам, — вона скоса глянула на мене.

— Правда. Я про це, мабуть, найкраще знаю.

— Хіба моя клітка аж така гнітюча? — знов глумливо спитала Джуліана.

— Аж така, — сказав я коротко, щоб закінчити цю нецікаву розмову.

— А за чим ви сюди прийшли? — спитала несподівано.