Богдан Бойчук - Краєвиди підглядника

— Марко! Як чудово бачити тебе!

— Ти виглядаєш дуже гарно, Джінні.

— На це є гарна причина… — вона лукаво підморгнула.

— Яка?

— Це розкажу тобі пізніше. А тепер сідай коло свого столика в кутку. Чи не дивно то! Кожного разу, як ти приходиш, твій столик вільний.

— Це справді дивно.

— Хтось про тебе там вгорі дбає, — Джінні залилася гарним, приємним сміхом.

— Більше знущається, ніж дбає, — відповів я зневірено.

— То значить, ти не знайшов собі дівчини?

— Знайшов, тільки відьму.

— І, мабуть, не можеш позбутися її.

— Не те, що не можу, а не хочу. Це найгірше. Я сам себе не розумію.

— Випий доброго вина, повечеряй, а тоді все стане ясніше.

— То дай мені склянку білого вина, Масоп Villages, якщо є, новоанглійський чаудер і філе міньйон. Як бавитись, то бавитись!

— Абсолютно! — погодилася Джінні й пішла виконувати замовлення.

Страви в цьому ресторані не були надто вишукані, зате дуже смачні. Я їв повільно, насолоджуючись кожним ковтком і подивляючи при тому Джінні. У ній справді відбулась якась зміна, але я не міг додуматися яка. її краса наче вивершилася. Це вже була краса не ранньої весни, а початого літа.

Я замовив ще одну склянку вина, чекаючи, щоб клієнти трохи розійшлися і я міг поговорити з Джінні. За деякий час вона присілася коло мого столика.

— Цього вечора було дуже багато людей, як ти бачив, і я не могла навіть перекинутися словом з тобою.

— Але вже трохи порідшало.

— Слава Богу!

— А тепер скажи мені, чому ти така гарна, Джінні?

— Бо я вагітна. Ти хіба не здогадався?

— Я в таких справах цілковитий невіглас. Все ж, зміну в тобі помітив.

— Буду мати сина.

— Дочку вже маєш…

— Ти запам'ятав! Це мені дуже приємно! — вигукнула задоволено.

— Тож син буде гарно підходити.

— Мій чоловік дуже хотів сина.

— Він, бачу, таки добрий майстер…

— Правда?! — розсміялася Джінні. — Змайстрував, що хотів! Але я з тону твого голосу відчула, що в тебе, Марку, не все гаразд.

— Негаразд. Але це складні речі. І я їх якось розв'яжу.

— Волієш не говорити про це?

— Наразі.

— У мене є товаришка. Дуже гарна й мила дівчина. Давай, я вас познайомлю.

— Добре. Мені потрібна зміна погоди, — погодився я.

— Але ти мусиш поводитися з нею інакше, ніж зі мною.

— Що ти маєш на думці, Джінні? Хіба я погано поводився з тобою?

— Ні, ти аж задобре поводився зі мною! Дотепер не можу тебе забути. Я маю на думці, що вона соромлива дівчина, то не тягни її відразу до ліжка.

— Обіцяю бути зразком пристойности.

— Я хотіла б це побачити… Зайди сюди післязавтра, може, щось вийде.

За два дні я пішов до ресторану, як звеліла Джінні. Замовив собі легеньку вечерю, бо щось не мав апетиту того вечора. Замість вина, взяв собі аперитив. Дівчина не приходила, і Джінні починала хвилюватися. Я зовсім не переймався цією аферою, бо не мав ні настрою, ні бажання починати нові стосунки. Перше мусив відв'язати себе від Джуліани. Або прив'язати — я сам не знав, чого справді хотів. А на цю зустріч прийшов просто з цікавости.

Але десь о восьмій годині вбігла захекана дрібненька дівчина. Джінні відразу підвела її до мого столика. Я підвівся й кивком голови привітався з нею.

— Знайомтеся: це моя сердечна приятелька Дороті, а це мій колишній… але завжди сердечний друг Марко, — познайомила нас Джінні й побігла обслуговувати клієнтів.

— Сідайте, будь ласка, — запросив я дівчину.

— Дякую. Пробачте, що спізнилася. Поїзд застряв на 72-й вулиці, — говорила скоромовкою, сідаючи напроти мене.

— Дуже шкода. Ви втратили нагоду гарно повечеряти зі мною. Тепер будете наздоганяти самі.

— О, ні! Дуже дякую. Я вечеряла вдома.

— Хто вечеряє перед тим, як іде до ресторану?

Дівчина засоромлено опустила голову.

— У такому разі ходімо до кафе, — запропонував я підбадьорливо.

Я розплатився, і ми подалися сквером Вашінгтона до Блікер-стріт. По дорозі я уважніше приглянувся до дівчини. Вона була низенького зросту, щупленька — зовсім не мій тип. Мала коротко підстрижене кучеряве волосся, довгасте смугляве лице і повні губи. Та найпомітнішими були її очі: чорні, глибокі й великі, мов світи самі в собі. Мені здавалося, що вся її істота відображувалася в тих великих очах.

Ми спершу випили по коньяку, а тоді я замовив дві чашки еспрессо й італійське печиво. Виявилося, що Дороті вивчала мистецтво в Купер Юнійон, а жила в своїх батьків, щоб зводити кінці з кінцями. Розмова між нами якось не ладналася. Дівчина була серйозна й соромлива, і я не наважувався переходити на свій улюблений, злегка еротичний тон. Вона пробувала говорити про сучасне мистецтво, літературу, балет, але це тільки унаочнювало мені, який я був обмежений і який вузький був діапазон моїх зацікавлень. Крім того, я мав відчуття, що не сподобався Дороті.