Валерій і Наталя Лапікури - Наступна станція - смерть

- Отже так, Сирота. Годі займатися цим… як ти там говориш? Мозковим штурмом? Беремо ноги в руки - і на вокзал.

Якщо Старий каже «беремо ноги в руки», а не «дуй, Сирота, на вокзал», то це означає, що він наміряється задіяти свої особисті канали інформації. Вже цікаво.

Добиралися ми, звичайно, не пішки, а на «газику». Але повернули на платформу для приміських поїздів. Народу практично не було - окрім трьох глухонімих чоловіків. Один середнього віку, двоє молодших, розмовляють мовою жестів.

Ми підійшли… Старий ляснув ззаду по плечу того з трійки, що старший. Той обернувся с незадоволеним виглядом.

- Громадянине, пройдемо!… До вияснення обставин…

Бере мій Підполковник глухонімого за лікоть, тягне за приміщення вокзалу, я про всяк випадок страхую ззаду. Глухонімий намагається щось мукати і казати жестами, але коли ми опинились у закутку, де нас ніхто не бачить, одразу ж лице його распливлось у посмішці. Щось на пальцях показав - привітався, чи що?

- Та годі тобі, Гансе, - обірвав його Старий. - чи я не знаю, що у тебе музичний слух!

Це ж треба - у Ганса тут же голос прорізався:

- Іване Борисовичу, наше вам! Проводжаєте, зустрічаєте? Чи нарешті самі від’їжджаєте кудись у південні краї?

- Тебе шукаю. Є розмова.

- Угу… «Казав сліпий - побачимо, казав глухий - послухаємо, казав німий - побалакаємо»… Нас тут ніхто не засіче?

- Не відволікайся. Про мужика, котрий біля депутатського залу вирубався - чув?

- Це котрий нібито з трудового селянства? Так його ж до витверезника відвезли, там і гигнув. А звідки це така турбота з боку високого начальства? Чи мало у нас п’яних на вулицях валяється, щоб громадянин підполковник про кожного дбав?

- Звідки знаєш, що він помер?

- Так цей же… ваш… стахановець - це він про мене - щойно транспортних навиворіт вивернув і носильників перетрусив. Звідси роблю висновок: у товариша напевне був не напад апендициту, а щось таке з летальним кінцем.

- Ти моє терпіння не випробовуй. Я ж знаю, що ти наглядаєш не лише за глухонімими, котрі в поїздах календариками та карточками з голими бабами торгують. Дівки-клофелінниці теж під тобою.

- Вашому молодому чоловіку відповів би, що це брехня і провокація. Але що стосовно вас, шановний Іване Борисовичу… скажу, як на сповіді. Згадані дівки тут ні до чого. Звичайно, недоліки бувають, як і в будь-якій роботі. То пустишку витягнуть, то зайвого капнуть і клієнт одразу хрюльником у салат… але щоби насмерть? Вибачайте, не ту масть тримаємо. Та ми цій шалаві самі збиралися руки-ноги в вузол зав’язати, але вона надто вже швидко дременула!

- Ага, так ви її все ж таки бачили!

- Не встигли. Поки нам носильник стукнув, що якась стороння на нашій території фраєра чистить, її вже і слід охолов.

- А ну, викладай. І докладніше.

- А що докладніше? Тут ви більше мого знаєте. Нібито баба, нібито не стара. Точно - не наша, та й годі. У вас усе? Бо мене, вибачайте, робота чекає.

- Ця робота почекає.

- Я не ЦЮ роботу маю на увазі, а ту, де моя трудова книжка лежить. Там, знаєте, з дисципліною суворо.

Коли ми під’їзними шляхами пробиралися до вокзалу, я спитав:

- Ганс - це що, кликуха така у блатного?

- Взагалі-то він всім представляється Геннадієм. Хоча за паспортом він Ганс. Йоганн Вольфгангові. З сибірських німців. Між іншим, з вищою освітою, як і ти.

- І де ж його, як він сказав, трудова книжка?

- Він адміністратор в театрі глухонімих.

- М-да… тиха робота. На відміну від нашої.

- Не подобається наша, - буркнув Старий, - йди на ту! Я Ганса попрошу, він тобі рекомендацію дасть. В обмін на партквиток і міліцейські погони.

Коли ми спустилися з відкоту насипу і вийшли на вуличку, де нас чекав «газик», Старий раптом зупинився:

- Щось мені, Сирота, підказує: ти вважаєш, що це не вбивство з необережності, а навмисне позбавлення життя. Так от, запам’ятай: жодне начальство - ні міліцейське, ні партійне - не дозволить, щоб цей «висяк» надто довго висів на стіні кабінету капітана Сироти… особливо перед міністерською перевіркою. То що думаєш робити?

- Чекати наступного покійника.

- Добре, гуморист, поїхали!

Отже, пасажир-аграрій замість станції Рубіжне відбув на той світ. А наше високе начальство мусило вибачатися перед родичами і брати на себе всі видатки на поховання. Обслугу витверезника, звичайно, розігнали, а декого навіть посадили. Та мертвого в такий спосіб не повернеш. І з’явився на нашій міліцейській совісті здоровенний «висяк», бо мужчина в ресторані на вокзалі крім скромних ста грамів горілки випив смертельну дозу отрути.